І тепер Павло відірвався од шашок і стрельнув на нього такими очима, наче хотів штовхнути за двері.
— ...брий вечір,— сказав Танасько. І звів докупи білі пухнасті брови. На червоному лиці вони здавались наклеєними.— А баба вдома? — звернувся до Санька, минаючи Павла поглядом.
— Пішла до Килини по молоко, зараз прийде.
— Пожду трохи,— Танасько сів на лаву поблизу дверей і звів очі у стелю. А коли балакав з Павлом про грушу — дивився у небо.
— Може, зіграєш, Атанасію? — глухо спитав Павло, розставляючи шашки.— Чи ти не вмієш? Не бійся, тут великого розуму не треба, це не те, що...
— Зіграю,— несподівано сказав Танасько, вловивши в Павловому голосі цівочку жовчі. Підвівся, аж лава заскрипіла, підійшов до гравців.
Павло занервував. Глянув у червоне Танаськове лице ("мідний казанок",— подумав) і сказав насмішкувато:
— З малим ось гуляй, Атанасію.
Танасько грав білими. За кожним ходом довго думав, ворушив білими бровами і скрипів табуреткою. Над головою стояв Павло, це заважало зосередитись. Танасько не поспішав. А коли Санько убив його шашку, то причаївся, ще дужче почервонів і задумався, наче програвав корову.
Павло від нетерплячки заходив по хаті. "А що,— радів,— твоя узяла? Дзуськи". Тішився з того, що то він навчив Санька грати. Уже заради цієї партії варто було навчити. Хай знає. Ач, як журиться.
Та коли Павло знову підійшов до столу і глянув на шахівницю — отерп. Танасько пробирався в дамки. Санько, маючи звичку вигравати на хіп-хап, кинувся в атаку, забувши про тили, і дав промашку. Втративши перевагу, малий розгубився, впав у паніку. Був рятівний хід — боєм відвести білу шашку назад, але Санько його не бачив і торкнувся зовсім не того "стовпця".
— Куди! — не втерпів Павло.— А оніно.
— Не підказувать,— спокійно посміхнувся Танасько.— Ми ж не на базарі.
Та Санько вже облишив шашку й помітив рятунок.
— Е ні, взявся — ходи,— так само спокійно сказав Танасько.
— У нас немає такого правила! — закричав Павло.— Взявся — це ще не пішов. Може, він поправляв.
— Мені ваші правила до спини,— посміхався Танасько.— Може, ви ще й за фук берете?
— При чому тут фук?! — Павла найдужче злило те, що Танасько говорив так рівненько, з лінивим смішком, наче мав тут усіх за дурників.
— Ну ти, чудило. Є ж міжнародні правила. Не грати ж мені по тих, що ти видумав, так же?
— Нехай, діду,— втрутився Санько,— Не на штани граємо. Що ж тут такого?
Але Павло вже малого не слухав.
— Ходи, як надумав! — гарячковито вхопив шашку і штурхнув білим під бій.
— Не валяй дурня,— сказав Танасько і спокійненько поставив шашку назад. Потім узяв ту, якою Санько ходив раніше, і посунув уперед.— Ось так. Правильно?
— Ні! — гримнув Павло.
— А як?
— Отак! — він ухопив шахівницю, і шашки заторохтіли по хаті.— Оце по правилах! О!
— Здурів, чи що? — звів на нього Танасько усміхнені очі, і це Павла доконало.
— Геть звідси! — згріб Танаська за плечі.
— Таки здурів,— сказав Танасько, гидливо зморщивши носа. Він випручався з Павлових рук й пішов із хати.
— Ну нащо ви? — скипів Санько.— Я б у нього ще виграв.
— Авжеж, виграв би,— хмикнув Павло.— Якраз! У такого виграєш. Правила міжнародні суне під ніс, стерво.
— А от і виграв би.
— Ні, Санько, не на того напав. З таким треба тільки в нічию... Турецьку,— сумно сказав Павло.
— Такої ж у міжнародних правилах нема.
— Дурний ти ще, Санько. Ну їх, ці шашки. Давай краще я тобі розкажу казку. Про мисливця і зайчика.