— Рамоно!
Дівчинка глибоко зітхнула й прокинулась. Вона злякано витріщила очі, але відразу ж примружилася:
— Це ти, мамо?
— Ти, здається, сказала мені, що Джіммі Джіммеріно переїхала машина і він помер?
— Що?
— Не чуєш? Чого ти знов спиш на краю?
— Бо...
— Бо що? Рамоно, не дратуй мене, а то...
— Бо не хочу придушити Мікі.
— Кого?
— Мікі, — сказала Рамона і потерла носа. — Мікі Мікерано.
Голос у Елоїзи зірвався до вереску;
— Ану лягай на середину, чуєш!
Рамона злякано втупилася в матір.
— Стривай-но! — Елоїза схопила Рамону за руки й за ноги і, ледь піднявши, перекинула її на середину ліжка. Рамона не опиралася, не плакала — просто, ані поворухнувшись, дала себе перекинути.
— А тепер спи, — сказала Елоїза, важко дихаючи. — Заплющ очі... Чуєш, заплющ очі!
Рамона заплющила очі. Елоїза підійшла до вимикача й погасила світло. Але на порозі спинилася й довго стояла в темряві. Раптом вона метнулась до нічного столика, вдарилась коліном об ніжку ліжка, але з поспіху навіть не відчула болю. Вона схопила Рамонині окуляри і обома руками притиснула їх до щоки. По обличчю в неї текли сльози і скапували на скельця.
— Бідолашна тупташка-невдашка! — без кінця проказувала вона.— Бідолашна тупташка-невдашка!
Нарешті вона знов поклала окуляри на столик скельцями вниз. Тоді нахилилась до ліжка, мало не втративши рівноваги, й почала обтикувати Рамону ковдрою. Рамона не спала. Вона плакала, і видно, вже давно. Елоїза мокрими губами поцілувала її в уста, відгорнула з лобика волосся й вийшла.
Спускаючись, вона добре похитнулась, а внизу заходилася будити Мері Джейн.
— Що? Хто це? Га? — Мері Джейн рвучко підвелася й сіла на канапі.
— Мері Джейн, прошу тебе, послухай,— захлипала Елоїза.— Ти пам'ятаєш, як на першому курсі я одягла сукню, пам'ятаєш, таку брунатну з жовтим, я її купила в Бойза, а Міріам Бел сказала, що в Нью-Йорку вже ніхто не носить таких суконь, і я цілу ніч ревіла? — Елоїза поторсала Мері Джейн за руку. — Я ж була доброю дівчиною, — благально спитала вона, — правда ж, доброю?