В коридорі він почув себе вільніше, але пригадав:
"Навіщо йому моє прізвище? — І не міг дати собі відповіді, тільки кляте анкетне місце "соціальне походження" ще раз отруїло йому день.
Василь Григорович байдуже чимчикував на своє старе місце до "Морзе"
II
Кілька годин Василь Григорович перевертався з боку на бік і не міг заснути. Поволі завмирало по сусідах життя, на вулиці коли-не-коли торохкотіли візникові колеса і, нарешті, завмер на бруку останній похапливий запізнілий крок. Тоді Василь Григорович принишк і, напружуючи зір, намагався розглянути на стіні тьмяні контури плями від якогось далекого ліхтаря. Ніч таємничо причаїлась довкола і пожадливо слухає, а Василь Григорович поринає у спогади. Йому здається, наче він лежить на дні якоїсь казкової, тихої саги, а десь там, на поверхні невтомно б'є з невсипущого джерела життя, течуть прозорі води, линуть у невідому далечінь чужі літа і тільки його роки отут, на споді, одлітають безбарвно, як останнє осіннє листя.
Ось вони, 52. Тепер страшно подумати, що два роки тому переступив півстоліття, а було...
Як від чистого прозорого плеса відбилось Василеві Григоровичу його дитинство (Вербівські верби, і тільки батько-піп тепер зовсім не до речі, — кадило, єпитрахиль, хрест), потім майнула школа, початок служби
(і вже не Вербівка, а місто: кам'яниці, брук, дроги і замість батьківського ладану — розпечені асфальти). Це його молодість, коли хотілося чомусь Волги, народу волі й конституції. Тоненький тенорок Василя Григоровича співав на човні серед дніпрового простору на пікніках:
Укажі мне такую обітель, я такого угла не відал...
Сміялись у сонці золоті бані українського бароко, а здавалось (хотілось так думати), що це — на Волзі, де Стенька Разін, перська князівна, "Дубинушка" й бурлаки...
— Видь на Волгу, — чей стон раздайотса!..
Ось глибше — туманіють Василеві Григоровичу перші невдачі й болі. На мить, на одну тільки мить розквітнуло його кохання, а потім — одружився. 1 Катерина Сидорівна (давно вже не лишилось і тіні від "милої", "Каток") товстішала, розлазилась на торби, торбинки й кульки людського м'яса...
І потягнулись, мов заведені, одноманітні дні, сірі й нудні, як телеграфна бинда... Знайшлись Наташа, Саша, Павлуша, але він п'ятилітнім у кадубі втонув, потім догани, нагороди й книжка в ощадниці.
А все перевернула революція — пропало триста карбованців у ощадниці, і стало ясно, що не будуть давати пенсії. Життя залшонилося, запаперилося й розклалося на класи, категорії, пайки.
Василь Григорович сказав Катерині Сидорівні:
— З платні не проживеш... Опричники!..
— Яблучки, яблучки! Свіжі. Золотий ранет. Три мільйони фунт! Яблучки!..
То кошик з рум'яними жмеринськими яблуками на базарі, а при ньому Катерина Сидорівна з улесливим, конфітурним голоском:
— Купіть, купіть! Яблучки!..
Але доліз, нарешті, тиф і до помешкання Василя Григоровича. Довго вовтузився він навколо, порався волохатий коло цілих родин, аж ось раптом, наче іншими дверима ввійшов: гарячка, Катерина Сидорівна маячила про золоту каблучку, що Василь Григорович має понести на базар, і потім — напівсвідомий, жалібний, безпорадний голосок:
— Васінька, — пугіночки мені!.. Дай пугіночки!.. Крізь якісь смердючі ліки Василеві Григоровичу по*
чувся тоді раптом — ладан. Стало огидно й страшно. Смерть?.. В пам'яті стояв покійний батько-піп. Василь Григорович глибоко зітхнув і перший раз тоді скептично й гірко подумав: "Попували ви, тату, сорок вісім літ, дослужились камилавка й наперсного, а все надарма: "опіум для народу". Але враз розсердився й буркнув:
— Теж державні будівельники, можна сказати, — церкви зачиняти! Да... Що то значить — Росія! (Україну — німці та Грушевський вигадали: дописувач, переписувач, контролювач, позадники, попередники й самопер — ну й народ!..).
Сірого, березневого дня, коли намагалась повернутись зима й боязко посідала свої природні права весна, і від цього з неба, як належить, сякало снігом і мжичкою, Катерину Сидорівну одвезли на кладовище. За биндюгами, що, грюкаючи по бруку, везли непофарбовану труну, пішло на кладовище п'ять: сім'я, земляк-касир із залізниці та сусідка-перекупка з базару. Коли Василь Григорович удвох з цвинтарним сторожем кинули на могилу останню лопату вогкої землі й Саша ретельно вгадував края могили своїми благенькими чобітьми, щоб не розсипалась, Василь Григорович одійшов убік. Він глянув на свіжу могилу, й тепла сльоза заструменіла по щоці і зникла під усом.
Не стало кошиків, яблук, не стало самої Катерини Сидорівни. Тепер збільшили вже платню (пайки, "лімо-ни", класи, здається, назавжди одійшли в минуле), життя увійшло в нові береги, але по-стародавньому закрутило свого одвічного млина.
1 Василь Григорович, нарешті, запитує себе, здивований:
— Чи ж таки справді була велика буря — вогонь, мор і голод, чи тільки наснилось?.. А втім, пенсії не бачити й ювілею свого Василь Григорович так і не справить, бо коли стукнуло 25 років — гримнула революція...
Чогось болить у литці права нога й муляє під боком. Тік-так, тік-так...
Василь Григорович прислухався, як цокає будило, і з серцем подумав:
— Це мої години одбиває, каналія!..
Хотілося так закрутити його, щоб не цокав і навкруги була б тільки тиша, але Василь Григорович пригадав, що завтра о восьмій треба на службу.
Він перевернувся на другий бік, подумав ще про скорочення штатів і, нарешті, заснув.
Тік-так, тік-так...
III
Василь Григорович прокинувся о сьомій. Ще тільки розвиднялось, і коротенький сон лише зморив його, не давши ні спочити, ні забутись, але сьогодні на телеграфі його зміна і треба лагодитись.
Василь Григорович ще поворочався трохи на ліжку, потім устав і, не сподіваючись від нового дня нічого кращого, мляво почав одягатись. За дверима поралась коло самовара Наташа. Легкими шорохами старомодної сукні пропливла в сусідню кімнату Копачиха й наточила окропу. Копачиха — сусідка. їй — 75. Вона давня вдова якогось акцизного Андреева. Цілими днями вона порається коло свого мотлоху — стрічок, ниток, засушених листочків, пляшечок, і через це Саша прозвав її — Копа-чихою. Так і прищепилось між усіма: "Покличте Копа-чиху", "дайте Копачисі окропу"... Копачиха продає через треті руки старі капоти, сережки, ложечки й золоті п'ятірки. З того й доживає вона свої спорохнявілі дні. Єдина відрада в неї і все, що лишилось з минулого: вранці і ввечері — чай, удень "кофей". Копачиха дає тричі на місяць на вугілля і за це одержує окріп.