Василь Григорович круто завернув у якийсь темний зазубень. Пісня вже долітала глухими, розірваними відгуками і застигала серед чорної маси кам'яниць. Тут не було людей, і Василь Григорович пустився бігцем. Вітер виривався з підворотень і, зітнувшись із ним, поспішно обминав і летів назад до світла, людей і гомону. Серце Василеві Григоровичу калатало, на губах виступила слизька піна, але він біг, не обертаючись, далі.
Треба втекти від людей, від їхніх свят, революцій, вимог... Треба вислизнути від їхніх запитливих, підозрілих очей. Треба, щоб ніхто не помічав і не чув. Треба...
Василь Григорович добіг до руїн чийогось великого будинку і, відсапуючись, зупинився. Високі мури, як роздягнені, вистромились угору й вирячили бридкі діри, де були колись вікна і двері. Всередині, замість підлог, стель і даху, була глуха пустка, де-не-де звисали залізні сволоки, лежали кучі розбитої цегли, випиналось сухе бадилля бур'яну, і знизу було видати вгорі шматок густої хмари, а звідти, кружляючи, падали тендітні сніжинки. Василь Григорович, спотикаючись об камінці, переступив через виставлені двері і, мацаючи рукою по стіні, увійшов до середини. Вітер почував себе тут вільно, і, пустуючи, шмигав через вікна й двері вгору, вниз... Василь Григорович умостився на цілій цеглині в кутку, під стіною, вийняв з шинелі руки й накрився з головою. Стало зовсім тихо. Навіть вітер тепер не добирайся сюди і, повештавшись коло ніг, шарахкався вбік.
Василь Григорович почув себе безпечно і вільно. Часті відцихи від біганини зігрівали руки, ноги солодко витягнулись, і тільки заважали ще окуляри. Він зняв їх і викинув за шинель: йому тепер не потрібно їх. Він працював з ними коло "Морзе", читав крізь них Катерині Сидорівні газету, розбирався колись у Сашиних задачах, що їх Саша не годен був подолати, нарешті, вивчив подвоєння приголосних і вольовий спосіб, але життя, оцього чудернацького, нового життя, він не вивчив. І ніхто не вивчить його, ніхто не порадить як треба прожити... Василеві Григоровичу, як малій, беззахисній ди тині, на мить захотілось було кинутись до Рябошеїна, навіть до Загорулька, схопити за руку, припасти до плеча й просити, благати їх:
— Скажіть! Навчіть! Як же його треба жиги?..
Але за муром, через завулок, далі через доми, вулиці, там у темряві під горою, замерзає тепер Дніпро, де гуляв колись молодим телеграфістом Василь Григорович... А коли піти просто по місту, обігнути кварталів із п'ять і вийти на передмістя — там дім, де він познайомився з Катериною Сидорівною. Піти вгору назад — за церквою телеграф. На ньому цими днями поставили щоглу на радіо. З щогли видно, мабуть, і цвинтар, де поховано Катерину Сидорівну. Там теж тепер темно, мовчазно і самотньо... В могилі тепло, як і під шинелею. В могилі тихо і ніщо не турбує... Мертвякам турбуватись не треба. Вони чують тільки, як дзвонять до церкви і повесні співають пташки... Соцзабезу на цвинтарі нема, бо соцзабез — тільки для живих, тих, що поза штатом. А їм тільки — хрест. Гарно, як хрест залізний і написано, хто вмер, коли народився і хто поставив. Залізного хреста не зрубають на дрова, особливо, коли поставити ґрати і цві-точків трохи... Білих, червоних, синіх...
Василь Григорович схилив на підняте плече голову й тихо, тихо спав. Сніг лежав уже на пішоходах, застелив навколо дахи й запорошив його шинелю. Легенько перестрибуючи через сволоки й бантини, він пробирався за одхилений комір і сідав на посріблене волосся. Ліва рука Василеві Григоровичу випросталась з-під шинелі й виставила, немов до милостині, зігнуту долоню; на потоптаному патинкові розв'язався шнурок й безпорадно звисав на купу замерзлого калу.
Неподалеку пішоходом пройшла якась закохана пара. Вони щільно притулились одне до одного й голосно сміялись. Він хекав їй на маленьку ручку, стискав її і, коли вона, заходячись від розсипчатого реготу, намагалась його вдарити по щоці, він метко перегнув її стан і поцілував у одкриті, злегка накармінені губи.
Десь на ближній улиці люто заричав автомобіль і закавкав собака.
Київ, 1925