— Вася!.. А, Вася!.. Кинь. Випиймо. Я за посуд заплачу...
Але Василь Григорович не чув. Його тіло, мов від ударів батога, раз за разом конвульсійно здригувало, з грудей виривались розпачливі надірвані стогони, і під головою, як старий електричний дзвінок, стукотіла тарілка.
Коло їхнього столика почали сходитись, стояв здивований Бляхер, із окремих кабінетів прибіг спантеличений Гришка, і тільки один грузин у толстовці спокійно сидів коло прилавка й докурював цигарку.
До Василя Григоровича нахилилась якась повія у брунатному кімоно й ніжно шепотіла:
— Голубчік, дєтка, не нада, нє нада...
Балабай смикав його за рукав, підносив склянку пива, але Василь Григорович не втихомирювався. Бляхер почав серйозно побоюватись за скандал, він, крехтячи, позбирав на підлозі розбишй посуд і підійшов до грузина.
— Дай йому цитрини на кухні. Та дивись, щоб виригався раніш добре.
Балабай губив усяку надію заспокоїти Василя Григоровича.
Він уже стояв над ним і щиро термосив за плечі, боки, руки:
— Вася! Та облиш... Чи варто ж воно так! Чуєш?.. Нараз Василь Григорович замовк і підвів голову. На
щоці розлазились цюрками сльози і до вуса прилипла тараняча кістка. Знітившись, маленький, він обернувся до Балабая, глянув йому в вічі і з болем вирвав із самої дупгі:
— Гаврило Митрофановичу! Тридцять два ж роки! Тридцять два!..
Балабай радісно простягнув до нього руки, хотів щось сказати, але Василь Григорович зірвався з стільці й широкими, поспішними кроками вийшов без кашкета на вулицю.
Балабай метнувся був його наздоганяти, але на дорозі йому став грузин:
— Сначала платит, граждан, а патом — пожаліста сібе...
Балабай розгорнув гаманця і з досадою одрахував гроші. До нього підскочив Гришка й чемно подав кашкета, що забув Василь Григорович:
— Нє ізвольтє безпокоїца!
X
Вітер наздогнав Василя Григоровича на розі вулиці й закрутився коло афішної тумби. Він гойдонув ліхтар, під яким скулився з непокритою головою Василь Григорович, одірвав шматок афіші й подався кудись за візником.
Василь Григорович тісно пригорнувся гарячою щокою до холодного чавунного стовпа й голубливо перебирав пальцями його невибагливі візерунки. Металевий холод цілюще прохолоджував його і заспокоював. Василь Григорович відчув тут своє місце і далі йти нікуди й нема чого. Додому? Саші немає: він, певно, пішов подивитись, як грають у рулетку, а Наташа... Василь Григорович зітхнув і опустив повіки. Наташа знову вагітна, полохлива й нервова. Вдома знову, може, сидить Загорулько, і Василь Григорович удруге через двері почує, як він радитиме Наташі зробити аборт. Ні, Василеві Григоровичу абсолютно немає куди йти. Зривався легкий сніжок і, вагаючись, куди йому впасти, звільна осідав на пішоходи, брук, золотий калач коло вивіски і молодий стовбур каштана. Ліхтарі розігнались вздовж вулиці й зникли за поворотом. Брудне, як розмазане чорнило, небо щільно оповило наметом місто і одсвічувало над центром блідою загравою.
Праворуч, коло входу до кіно снували парами й поодинці безжурні веселі люди; вони радіють, що падає сніг, вони хочуть справжньої зими; їм треба снігу для майбутнього врожаю, для полювання, для санок, для тихого зимового вечора, коли, обійнявши милу, так гарно глянути через вікно теплої кімнати на обліплені, сумирні, пухкі дерева. Залиті світлом мальовані плакати, роздираючись, закликали людей подивитись новий фільм. Заторохкотів по каміннях візник і повернув за ріг. Він теж радіє. Його ребраста шкапина завтра буде волочити санки, а сьогодні ввечері він питиме в кума самогон-первак і їстиме кумасеві пундики. Через це він не куняє, і його цигарка затишно пахтить у пітьмі, наче лампадка перед неділею.
Але Василеві Григоровичу все те байдуже. Його нахили й бажання через усе життя жовкли й опадали, як дерево восени, і тепер йому нічого більше не треба. Йому гарно під ліхтарем, де ніхто не питає його, не вимагає анкет і нічого від нього не хоче. От тільки б з ногами якось — вони здаються йому безсилими, наче з них витекла кров, і, як тоненькі стеблики, згинаються під шинелею. Треба спуститись і присісти трохи. Тоді буде спокій, тоді буде все гаразд і Василь Григорович позбавиться, нарешті, останнього бажання...
Він одняв від стовпа руки й обернувся, щоб добре умоститись долу, але раптом помітив мало не поруч себе Балабая. Мов паровоз, він летів пішоходом, громихаючи важкими чобітьми, і пирхав. Його розстебнуте пальто, наче Балабаїв подвійник, учепилось йому в плечі й мчало назирці. Василь Григорович прожогом скочив за ліхтар і, затаївши дихання, присів. Балабай, розмахуючи старим, телеграфним кашкетом у руці, пролетів, не помітивши, повз нього далі. Василь Григорович обережно, щоб бути непомітним, перейшов на другий бік ліхтаря і пильно стежив за Балабаєвою постаттю. Балабай перебіг через вулицю, шугнув очима вздовж і впоперек і, не знайшовши Василя Григоровича, сердито вилаявся і повагом уже пішов нагору.
Василь Григорович хотів був знову умоститися, але коло стовпа вже зупинився якийсь цікавий, посередині вулиці, плутаючись у довгій шинелі, йшов на стійку вартовий міліціонер. Василь Григорович ображено глянув на цікаву, здивовану кепку і почимчикував на другий бік. Не припиняючи ходи, він помаленьку оглянувся і, коли переконався, що більше вже за ним ніхто не стежить, пішов навпростець. 1 ось знову перед ним, вибиваючи ногами один спільний, рішучий крок, струнко виступив комсомол. Не зважаючи на сніг і вітер, вони йшли з розстебнутими тужурками й розхристаними сорочками. їхнє молоде тіло хотіло руху, розмаху і змагань, тому вся колона була, як переплетений моток живої сили на молодих і пружних м'язах. Порівнявшись з Василем Григоровичем, вони гучно крикнули: — Раз! два! три! — і зразу ж заспівали. Вони не почували після денної праці втоми, і їхні голоси розсипались по вулиці одчайдушно, зухвало й розмашисто.
Василь Григорович глибоко всунув у піднятий комір свою непокриту голову й поспішив проминути комсомол. Він знав, що вони ідуть у клуб готуватись до якогось революційного свята. Вони теж радісні й веселі. Перед ними — їхнє нове життя, перед ними — праця і свята.