— Тяжке, брат, життя наше, Вася...
Василь Григорович випив дрібними ковтками свою склянку і поклав на коліна руки. Було ніби соромно: Сашу треба вчити і Наташі — пальто, а він гроші на пиво...
— Дехто й уміє улаштовуватись, Вася, — продовжував далі, пирхаючи від пива, Балабай: — От, скажім, Бондаренко: женився вдруге, жінка, знаєш, з фермами (Балабай солоденько підморгнув), помешкання в нього — нічого собі, корова, молоко своє...
Василь Григорович тоскно слухав музику. Вона грала щось тужливе й сентиментально-безнадійне. Коло прилавку сидів власник пивниці Бляхер і визначав з фізіономій, кому із нових гостей треба окремого кабінету тощо. Бляхер — людина практики й комерції. Це в нього — ніби як мистецтво для мистецтва. Він до титли знає обов'язкові постанови губвиконкому, артикули Кримінального кодексу й відчуває неп. Одне тільки заважає Бляхерові — ніс. Він завжди сопе, свистить, випинає з широких ніздрів чорні волосинки, а повітря не пропускає: там поліпи. Через це Бляхер дихає одкритим ротом з маленькими, як сопляки, англійськими вусиками, і, щоб забутись, запихає туди товщелезну цигарку з найкращого тютюну.
В дверях задзвеніли остроги, й увійшло кілька військових.
Бляхер гукнув на мигах Гришку.
— Скажи Ворковичу, хай "матроського" грає, — воєнні.
Подавати військовим пішов сам Бляхер. Його короткі, товсті й криві, як гілляки, ноги однесли незграбний, розляпаний тулуб до стола і назад. Перша скрипка слухняно одрізала скибочку "матроського", а за нею зірвався контрабас і вдарило піаніно. Уривчасті звуки нічними метеликами порхали по залі, по окремих кабінетах і кажанами мчали назад, у минуле, в колишні загородні ресторації, шантани й кабаре. Перша скрипка (Воркович) то вигиналась в'юном, то присідала, наче хотіла когось підсадити, то випростовувалась стрілкою і ладна була розірватись. На спітнілому, чепурному з бездоганним проділом обличчі Ворковича — спогади і жаль: хіба отакій шантрапі він грав колись у "Венеції"! Хіба то — офіцери! Хіба оті повії з залатаними панчохами — шансонетки!..
Ні, Воркович хоче оригіналу, а не дешевенької, Бля-херової імітації...
Поміж столами ходив флегматичний офіціант-грузин. Він зовсім не по-грузинському лисий, на смаглому лиці його сидять два посріблених вуса, а пара чорних очей чомусь не метушиться тепер, не хвилюється і не запалюється. Синя толстовка і штани в чоботях одго-нять першою фазою непу і не пасують до Бляхерового комірця й гостроносих черевиків. Проте Бляхер мириться з грузином: він може іноді стати в пригоді як фізична сила.
Василь Григорович обдивився Бляхера, Гришку, Вор-ковича і подумав: от же розмістились люди, кожний якось живе... І знову густою осінньою мрякою його оповила безвихідна туга. Чому ж він не може зачепитись, чому завтра він буде поза штатом і, замість роботи, посади, справ, буде слизький брук і сіра перспектива міської вулиці?
Василь Григорович опустив голову на розчепірену долоню і схилився до Балабая.
— Ну, скажи мені, Гаврило Митрофановичу, і що воно все значить? От мучили нас із тою українською мовою, потім "Клопфера" завели, тепер скорочують... Для чого воно? Не розумію...
Балабай многозначно моргнув своїми густими чорними бровами і підняв пальця вгору:
— Е-е... Тут, Вася, махінація, система, брат, ціла! Балабай тріснув задоволено пальцями, як знавець
великої таємниці, і підсунувся до Василя Григоровича. Василь Григорович підпер голову ще й другою рукою і знову запитав:
— От, хоч би взяти українізацію: вони ж більшовики. Сказати б Петлюра, гетьман — я понімаю; а тепер і вони ж туди гнуть...
Василь Григорович уставився тьмяними очима в зморщене Балабаєве чоло і ждав відповіді; Балабай узяв його за рукав і таємниче почав:
— Кажеш, Василю Григоровичу, — вони українізацію заводять? Да, да, заводять... А ти помітив, що всі жиди вчать теперь українську мову? Ти думаєш — це воно так собі, спроста? — Василь Григорович, запитуючи, дивився на Балабая. Балабай сіпонувся і схрестив на столі свої жилаві долоні. — Харашо. А тепер ти ж знаєш, Вася, церкви теж українізують? Автокефальна... Найкращі церкви їм скрізь повіддавали. Це ти помітив? Ти чув, як там служать?..
Балабай шепотів п'яним віддихом над самим лицем Василя Григоровича. Василь Григорович кашлянув, прихилився до столу і бережно подивився довкола. Поблизу сидів якийсь флегматичний дядя в картузі з ремінцем і охайно, щоб не пролити, дудлив пиво, далі — військові, чиєсь черево і при окремому столі ліворуч — засмоктані, нафарбовані повії.
Черево поралось коло тарілки з раками, повії блукали оспалими очима по залі й терпляче чекали попиту.
Десь у окремих кабінетах лоскотали жінку, і відтіля долітали сміхи й вереск. Василь Григорович ще раз оглянув дядю в картузі і, заспокоївшись, повернувся до Балабая:
— Ну да, це воно, розуміється, правда все, тільки я, Гаврило Митрофановичу, не розумію...
Балабай задоволено мотнув рукою.
— Помітив же, Вася? Та воно одразу видати, як приглянутись добре!
Балабай підсунув стільця й урочисто сказав:
— Ну, так ось що. Це все — одна лавочка! Понімаєш! — Масонство. О!
Василь Григорович опустив руки й здивовано одкрив рота:
— Цебто як?
— А отак: і комуністи, і жиди, і автокефальна — це все організація. Да, да. Союз такий. По всьому світу своїх сищиків держать. А в Парижі — так їхній головний штаб. Там і протокол сіонських мудреців написано. Чув про них? Інтернаціонал у Москві — то тільки так, про око, щоб з пантелику збити.
Василь Григорович ще дужче здивувався:
— І як же їх поліція там — не того?..
— Не може, брат, поки що: в масках на зібрання ходять. У них, Вася, все потай, шито-крито. От скажім, якийсь із їхніх працює в Іспанії, — то він тільки Іспанію і зна, а хто сидить у головному штабі — про це йому начальник нітелень. Організація, Вася!
Василь Григорович замислено проказав:
— Он воно як!..
А Балабай захоплено казав далі:
— Це, Вася, хитро все улаштовано! Ну тільки дехто вже розкусив. От, візьмімо — п'ятикутна зірка. Ти думаєш — воно так собі, герб аби? А це, Вася, самий що ні є масонський знак: усі п'ять частин світу загарбати. О! Бач, куди вони гнуть!.. А автокефалісти — так ті ще й із римським папою зв'язок держать, щоб у католицтво, значить. А ти ж знаєш, римського папу жиди підкупили, аби їхніх у Польщі не чіпали... Отака, брат, штука!