Тяжкий робочий день закінчувався справкою і вечірніми молитвами. Прикручувались газові ріжки, за винятком одного. В камері було напівтемно. Кого-небудь з нас призначали вартовим, а решта тридцять дев'ять чоловік лягали спати — кожен на свою койку, на солом'яний матрац під сіру казенну ковдру. Повітря густішало від смороду людських випарів.
Так було день у день.
Я виконував усі службові обов'язки якнайсумлінніше. Мене не можна було зарахувати до дурних хлопців. До служби я перечитав чимало книг, а це дуже допомогло мені при вивченні словесності. Маючи нешь гану пам'ять, я за один місяць вивчив матроський устав напам'ять. Новобранців до прийняття присяги не можна було відпускати в місто поодинці, але інструктор, зважаючи на мій незвичайний успіх в словесності, зробив для мене виняток.
— Пильнуй же,— наказував він мені.— Знай, кому треба козирнути, кому — стати у фронт.
— Єсть, пане навчителю.
— Коли підведеш мене, я з тебе яєчню зроблю. Все це мені здавалося нормальним.
Гуляючи по місту, я віддавав честь зустрічним офіцерам за всіма правилами. Правда, проробляв я це не без хвилювання, але до мене ніхто не чіплявся. Захотілось подивитись на офіцерські флігелі, і я, звернувши на Катерининську вулицю, пішов вздовж скверу.'Як потім дізнався я, тут ніколи не гуляли матроси, боячись зустрічі з начальством. Не минуло й п'яти хвилин, як назустріч мені показалася людина з сивими бакенбардами. Який у нього був чин? Я ще жодного разу не бачив живого адмірала, але вже знав, які у нього мають бути погони: золоті, з зигзагами, з чорними орлами. Ці погони можна було бачити в екіпажі за склом. В голові у мене крутилася думка: коли по одному орлу на кожному плечі — значить контр-адмірал, по два — віце-адмірал, по три — повний адмірал. А ця людина з сивими бакенбардами зовсім не мала погонів, але зате комір і поли її чорної шинелі були в золотих позументах і на них в один ряд розмістились десятки чорних орлів. Невже я попався над-адміралові? Чому мені інструктор нічого не пояснив про таку форму? Мені нікуди було звернути і сховатися. Я зійшов з тротуару і за три кроки до зустрічі з страшною людиною став у фронт. Старик з позументами і орлами теж раптом зупинився і, здивовано дивлячись на мене, заворушив сивими бакенбардами.,"Ну, пропав я",— промайнуло у мене в голові.
— Довго ти, дурню, так будеш стояти?
Від його голосу, що проскрипів у морозному повітрі, як іржаві петлі хвіртки, і від його витрішкуватих і тьмяних очей, що нагадували пузирі на мутній калюжі, мені стало недобре. Моя рука, піднята до кашкета, тремтіла.
— Іди, дурню, далі, не стій стовпом.
Він захихикав дрібним смішком, а я пішов далі, докладаючи всіх зусиль на те, щоб швидше від нього відійти. Через хвилину я оглянувся— він стояв на тому ж місці і сміявся мені вслід. У мене пропала всяка охота гуляти, і я поспішав швидше попасти в екіпаж. Чому ця людина з орлами назвала мене дурнем? Хіба я став перед нею у фронт не так, як треба? Я був до того заморочений над-адміралом, що не встиг козирнути зустрічному лейтенантові. Він підкликав мене до себе й спитав:
— Чому честь не віддаєш?
— Винен, ваше благородіє, задумався.
Лейтенант вилаявся матірно, постукав кулаком мене по лобі і сказав майже ласкаво:
— Не треба задумуватись на військовій службі.
Я залишився вдячний йому, що він не записав мого прізвища.
В екіпажі від старих матросів я дізнався, перед ким мені довелося стати у фронт. Це був не над-адмірал, а флотський швейцар з колишніх матросів! Мені було соромно за свій промах.
Через кілька місяців я прийняв присягу і став матросом 2-ї статті. З переходом на плавання життя покращало. Моє перше уявлення про морських офіцерів поступово змінювалось. Виявилося, що ці благородні люди так само лаються матірно, як і мужики в нашому селі, і навіть б'ються. Потім я дізнався, що багато з них напиваються і зчиняють скандали, грають в азартні ігри і відвідують будинки розпусти. Минав час. Мене підвищили в матроси 1-ї статті, а потім, коли кінчив школу баталерів, зробили унтер-офіцером. Я ще більше освоївся з умовами і побутом— імператорського флоту. Сільська наївність зникла, батькові повчання перестали для мене звучати правдиво.
Від початку моєї військової служби минуло понад п'ять років. Час цей. не минув для мене марно: багато днів і безсонних ночей провів я в напруженій розумовій роботі. І тепер, плаваючи на броненосці "Орел", я не переставав насищати свій мозок новими знаннями і враженнями...
Вранці 13 квітня всі наші транспорти і крейсер "Алмаз" вийшли з бухти Камранг і приєднались до ескадри. За сигналом з "Суворова" кораблі стали на свої місця в похідному строю. Ескадра рушила на північ. Аннамські береги весь час були у нас на очах. Через кілька годин ескадра зупинилась проти широкого нового пристанища, оточеного ще вищими горами, ніж Камранг. Це була бухта Ван-Фонг. Першими ввійшли в неї "Алмаз" і транспорти, за ними пішли міноносці, потім крейсери і, нарешті, броненосці. Надвечір всі кораблі стояли на якорі. Ескадра розташувалася в п'ять паралельних ліній: ближче до виходу в море — броненосці, за ними, в глибині бухти,— крейсерський і розвідувальний загони, транспорти і міноносці.
Через день-два я з жалем розлучився з своїм другом, інженером Васильєвим. Під час вантаження вугілля він так порізав собі сухожилля на лівій нозі, що не міг ходити, його перевезли на госпітальний "Орел", де йому мали зробити операцію.
Серед похмуро-темних обрисів бойових кораблів цей пароплав вирізнявся своїм веселим білим забарвленням. На ньому було вісімнадцять сестер-жалібниць, багато з яких належало до вищої аристократії. їм прислуговували дві огрядні монашки. Як оазис, загублений серед смутної пустелі, притягає стомлених спекою мандрівників, обіцяючи їм відрадний відпочинок, так і білий "Орел" приковував до себе увагу людей усієї ескадри. Більше десяти тисяч чоловіків, молодих і літніх, які нічого не чекали в майбутньому, крім морської могили, дивились на нього з прихованим бажанням відірватись від гнітючої дійсності і потрапити туди, на цей пароплав. Там можна було безпечно відпочити, побачити жінок, почути їхні голоси. Немає меж людським мріям; Хіба не може трапитись, що якась із сестер-жалібниць, спалахнувши коханням, кинеться в обійми моряка? І здорові заздрили тим хворим, яких відправляли на плавучий госпіталь.