Управління кораблем ішло з центрального поста. Там із штабних лишився тільки один полковник Філіпповський. Решта десь сховалась. Зник також і адмірал. Його всі кинули, і він якийсь час тинявся по нижніх відділах судна сам, шкутильгаючи на одну ногу і часто зупиняючись, ніби роздумуючи, йому хотілося пробратися нагору, в одну з уцілілих башт, але шлях туди перегородило полум'ям. Вій не давав більше ніяких розпоряджень. Матроси, заклопотані своїм, не звертали на нього уваги. Він став зайвим на кораблі і нікому не потрібним, ніби був сторонньою людиною.
Які думки сповнювали його голову тепер? Повз нього, вибиваючись із сил у боротьбі з пожежами і пробоїнами корабля, розгублено сновигали люди, яких він нібито не помічав. Але раптом на його змертвілому обличчі з'явилися ознаки пожвавлення. Він побачив матроса, який біг і ніс під пахвою скриньку з червоним хрестом. Це спішно переносили кудись перев'язочні матеріали. Адмірал жадібно вп'явся очима в червоний знак, що віддалявся, наче згадав про щось важливе в своєму житті. Може, перед ним виплив любимий образ сестри-жалібниці, Наталії Михайлівни. Невже навіть і в ці страшні хвилини вона могла витіснити з його свідомості турботи про долю розгромленої ескадри? Першому ж, що випадково нагодився, машиністові Колотушкіну він прохрипів ослаблим голосом, майже благально:
— Проберись на верхню палубу і поглянь — чи не видно де плавучого госпіталя "Орел"?
— Єсть, ваше превосходительство! — відповів Колотушкін, вкрай здивований таким наказом адмірала, і зник за перебіркою.
Руль удалося поставити прямо, і корабель намагався йти за ескадрою, управляючись самими машинами і тримаючись під прикриттям своєї колони. Настало затишшя. Офіцери й матроси, що лишилися в строю, намагались упоратися з пожежами і навести на кораблі якийсь порядок. Щоб погасити вогонь, викликали артилерійську обслугу з погребів і казематів, принесли запасні шланги із шкіперської. Почали прибирали загиблих, розчищати проходи по палубах, робити тимчасові східці замість збитих трапів. Огляд артилерії показав, що не вийшли з ладу тільки носова й середня шестидюймові башти правого борту, які не брали участі в бою, а також кілька тридюймових гармат у батареї і кормовому казематі. Димові труби були зруйновані, і пара осідала, бо не було потрібної тяги. В такому знівеченому вигляді корабель уже не мав ніякої бойової цінності і тільки сковував маневрування ескадри, що не хотіла покинути свого адмірала. В цей час флаг-капітан Клап'е де Колонг, отямившись від пережитого потрясіння, м)етався по судну і до всіх звертався з одним і тим самим запитанням:
— Де адмірал?
Це був винятковий випадок в історії морських воєн, щоб флаг-капітан, або, висловлюючись по-сухопутному, начальник штабу міг загубити на судні свого командуючого.
— Тут він проходив,— казали одні.
— Він поліз кудись нагору,— сповіщали інші. Нарешті один з офіцерів сказав точніше:
— Адмірал в правій середній башті.
Наприкінці четвертої години "Суворов" знову опинився між нашою і ворожою колонами і вдруге попав під зосереджений вогонь противника. Броненосець остаточно втратив усі труби, пожежі викидали над купою залізного брухту велетенські язики полум'я, схожі на вибух вулкана. Збоку, з наших кораблів, які проходили повз нього, не можна було, не здригнувшись, дивитися на цю картину спустошення й смерті.
Ворог бачив безпорадне становище корабля і вирішив добити його мінними атаками. З-за лінійних кораблів на "Суворова" кинувся дивізіон міноносців. Але поранений лев ще мав досить сили, щоб відігнати шакалів, які передчасно з'явилися по здобич. Розвернувшись з допомогою машин правим бортом, він зустрів їх вогнем з тих гармат, які лишились, і відбив атаку, показавши кілька уцілілих ікл.
Давно загинув броненосець "Ослябя", а інші десять наших лінійних кораблів, відходячи на південь, вели гарячу артилерійську дуель з японською ескадрою.
"Суворов", нахиляючись то в один бік, то в другий, ледве міг посуватись. Від перегріву верхня палуба на ньому так осіла, що придавила батарейну. Кочегарна команда вчаділа від диму, який натягли вниз вентилятори. Броньові плити на бортах біля ватерлінії розхиталися, стики розійшлися, даючи в багатьох відсіках течу. Але, незважаючи на такі пошкодження, корабель і далі вперто тримався на воді.
ДАЛІ ВІД БОРТУ!
Ескадрений броненосець "Ослябя", високобортний, тритрубний красень, водотоннажністю майже в тринадцять тисяч тонн, на час битви при Цусімі вважався порівняно молодим. Його спустили на воду в 1898 році. Нове Адміралтейство будувало його в Петербурзі понад сім років, стільки ж років він і проіснував на світі, поки не знайшов собі могилу в далеких водах Країни сонячного сходу. Слабко і не весь захищений броньовими плитами із сталі Гарвея, він, вірніше, був добрим броненосним крейсером, здатним розвинути хід близько вісімнадцяти вузлів, але вище начальство побажало, на страх ворогам, зарахувати його до розряду ескадрених броненосців.
Командував броненосцем капітан 1-го рангу Бер. Це був літній холостяк, років сорока п'яти, середнього зросту, з великою облисілою головою. Широкий рот його густо заріс каштановими посірілими вусами, над якими, згорбившись, поважно примостився величезний ніс. З підборіддя, роздвоюючись, спадала довга сива борода. Загалом, обличчя в нього було суворе і пом'якшувалось тільки блідо-голубими очима. Бер любив смачно поїсти, багато курив, але зовсім не пив вина. Одягався завжди франтувато і не пропускав нагоди, як він висловлювався, "розділити компанію з дамами нашого кола". Вища морська влада вважала його за досвідченого і знаючого моряка. Він прекрасно володів англійською, німецькою і французькою мовами. Років за шість до Цусі-ми його відрядили до Філадельфії наглядати за будівництвом замовлених там суден — броненосця "Ретвизан" і крейсера "Варяг". Крім того, Бер мав можливість поповнити свої знання моряка, будучи військово-морським агентом у Франції.
До своїх підлеглих, яких на броненосці налічувалося близько дев'ятисот чоловік, командир Бер був дуже вимогливий і причіпливий.
З погляду одживаючої воєнщини, що звихнулась на зовнішньому лоску, цей чоловік був цілком гідний похвали. Свій корабель він тримав у належному порядку, намагався на все навести ідеальну чистоту, незважаючи на умови, в яких перебував броненосець, і на те, як це позначалося на спинах команди. Щотижня він оглядав броненосець, зазираючи в усі його відділення. Він навіть спускався в кочегарку, помиту до його приходу милом, і в білих рукавичках доторкався до переборок, брав у руки різні предмети. Як тільки на рукавичках лишався брудний слід, починав розносити кочегарів.