— Все це так, але навряд чи Рожественський стане на таку точку зору: надто він самовпевнений.
— Тим гірше буде для нас і для нього.
Васильєв, поправивши руками недоліковану ногу, поморщився від болю. До цього я бачив, з яким трудом йому доводилось пересуватись по рівній палубі, спираючись на милиці, а піднятися по трапу без сторонньої допомоги він зовсім не міг. Інвалідність його мусила тривати принаймні ще місяців два. На броненосці він став зайвою людиною. А мені відомо було, що він подавав рапорт на ім'я нашого командира з проханням швидше повернути його на свій корабель.
Я спитав, дивлячись йому прямо в очі:
— Навіщо ви так рано списалися з госпіталю? Хіба погано там жилося?
Васильєв сумно усміхнувся:
— Навпаки, дуже добре. Лікарі ставилися до мене прекрасно і наполягали, щоб я ще залишився на госпітальному судні. Там можна було відлежуватися з комфортом. Годували непогано. Сестри-жалібниці розважали. На випадок бою прапор Червоного Хреста охороняв би мене від усякої небезпеки. І все-таки я не міг там довше залишатися.
— І повернулися на приречений корабель? Чому? — допитувався я.
— Совість не помирилась з розумом. Я всіляко умовляв лікарів, щоб перевели мене на броненосець. Розум, як вірний сторожовий пес, підказував мені, що я роблю неправильний крок — мене може спіткати загибель. А почуття, як незримі канати, тягли мене на броненосець. Я звик до свого корабля, до його екіпажу, до товаришів. І мені нестерпно захотілось рискнути життям разом із своїми друзями. Можливо, в критичний момент я своєю порадою допоможу врятувати корабель...
Я пішов від нього, захопивши з собою том Еміля Золя.
КОРЕЙСЬКОЮ ПРОТОКОЮ
Ескадра перетнула тропік Рака і вступила в помірну кліматичну смугу. Позаду залишився острів Формоза, який ми обійшли з боку Тихого океану. Ніколи в цих водах не було такого скупчення суден.
Закінчувався важкий період нашого переходу через моря і океани. Ми пройшли довгий шлях, витративши на це багато сил і енергії. Ми маємо, ще пережити найстрашніший розділ цієї непотрібної епопеї.
Рано-вранці 10 травня знову почали вантажити вугілля. Погода стояла тиха. Сірі хмари нерухомо висіли над водною широчінню, день наставав сірий і похмурий, без звичайних морських барв. Навколо ескадри, куди не глянь, було порожньо — жодного острова, жодного чужого судна. Це було нам на руку.
Серед команди чулась розмова:
— Це остання наша зупинка.
— Чому остання?
— Через день-два зустрінемося з ворогом.
— А може, підемо навколо Японії. Тоді ще раз доведеться зупинитись.
— Ще невідомо, куди командуючий скерує ескадру. Розумніші матроси міркували:
— Мабуть, відомо, якщо почали сьогодні вантажитись. Броненосець наш і без того так перевантажений, що броньовий пояс на ньому глибоко осів у воду. До Корейської протоки залишились дрібниці — два дні ходу. За цей час ми не встигнемо спалити стільки вугілля, щоб корабель зайняв нормальне положення. Треба міркувати.
На це заперечували:
— Буде тобі міркувати "скажений адмірал".
Офіцери теж додержувались тієї думки, що коли почали вантажити вугілля, то далі ми підемо навколо Японії.
Користуючись зупинкою ескадри, судна дістали з "Суворова" останні накази. В них висувались завдання уже бойового порядку. Адмірал наказував:
"Якщо з'явиться ворог, то за сигналом головні сили ідуть на нього для прийняття бою, підтримувані третім броненосним загоном і загонами крейсерськими та розвідувальними, яким надається право діяти самостійно, зважаючи на умови моменту. Коли сигналу не буде, то, наслідуючи флагманський корабель, зосереджувати вогонь по змозі на головному або флагманському кораблі ворога".
Замість старанно розробленого плану майбутнього бою було дано лише якісь загальні і неясні директиви. На яку частину противника мають бути скеровані атаки? Яким методом виконати їх? Які завдання окремих загонів? Як розуміти, що крейсерам та розвідувальним суднам "надається право діяти самостійно"? І що робити в тому випадку, коли у ворога, через той чи інший маневр, головним буде не флагманський, а який-небудь другорядний корабель?
Даремно молодші флагмани і командири суден ламали голову над цими питаннями. Ніяких додаткових роз'яснень і вказівок вони не дістали. Очевидно, командуючий гадав, що цього цілком досить, а про інше він подбає сам під час бою. Додав тільки, що коли "Суворов" вийде з ладу, то, поки штаб не перейде з нього на інше судно, ескадру веде інший корабель за порядком номерів строю, тобто, спочатку
"Александр III", потім, коли і той буде вибитий, "Бородино" і так далі.
Увечері густіше задиміли труби ескадри. Циферблати лагів акуратно відзначали число пройдених миль, наближаючи нас до берегів Японії. Через кожні півгодини на суднах одбивали склянки, сповнюючи море різнотонним передзвоном.
Минув ще один день. А противник наче згинув з лиця землі, нічим себе не виявляючи. Що це значить? Ми всі дивувались.
Погода почала псуватись. Почувалась прохолода.
Офіцери й матроси наділи чорний одяг.
Інстинкт самозбереження підказував людям, що настав час, коли треба всім з'єднатися в одне ціле для майбутнього бою. Що ми робили б, не маючи в себе як керівників, офіцерів? Але якби ми без них опинилися в безпорадному становищі, то вони без нас зовсім перетворилися б в ніщо. А в морській битві, не так, як у сухопутній війні, можуть бути такі моменти, коли порятунок корабля буде залежати від поведінки лише однієї людини, як офіцера, так і рядового матроса. Вчасно покладений на борт руль не дасть судну перекинутися догори кілем. Візьмемо другий приклад: в бомбовому погребі, де лежать снаряди, начинені піроксиліном, або в крюйт-камері, наповненій картузами бездимного пороху, спалахне пожежа. Тоді весь екіпаж опиниться під загрозою злетіти в повітря. Але від цього може врятувати всіх який-иебудь трюмний машиніст, коли не розгубиться сам: поворотами великого ключа він почне відкривати клапани затоплення і зрошення погребів, вода штучним дощем і сильними потоками рине в приміщення, яке загрожує страшним вибухом, і корабель з усіма людьми буде врятований від загибелі. Що подібні випадки нам доведеться пережити, це зрозуміли офіцери й матроси. Тому стосунки між верхами і низами поліпшилися. Припинились зуботичини, лайка. Матроси, перейнявшись важливістю обстановки, забули на деякий час про знущання над ними, почали охочіше виконувати свої обов'язки.