Катер, не помічений англійцями, рушив з місця і, маячи французьким прапором, помчав у море. Через кілька годин, коли Сінгапур зник з очей, він уже був за названими островами. Десь тут, поблизу цих островів, має пройти коли не сьогодні, то завтра ескадра Небогатова, але певного курсу її ніхто не знав. Вона може пройти південніше або північніше.
Ніколи Бабушкін не переживав такого болісного неспокою, як цього разу. Як тільки на горизонті показувались димки, він направляв свій катер на них. Але незабаром виявлялось, що це проходили чужі кораблі, переважно комерційні. Розчарований, він повертався на старе місце, щоб потім знову кидатись в різні боки. Іноді він заходив так далеко, що острови було ледве видно. Так метався він з місця на місце майже біля самого екватора, там, де сонце, дійшовши зеніту, зовсім не дає тіні. Стояла нестерпна спека.
Бабушкін, керуючи рулем, сидів на кормі катера і майже не відривався від бінокля, оглядаючи палаючий горизонт. Спостереження тривали і вночі, тому йому не вдалося задрімати ні на одну хвилину. Ескадри все не було. Не дала ніяких результатів і друга доба. Від напруження і яскраво освітленої морської поверхні, від безсоння у нього розболілись очі, а від жари розкрились незагоєні рани. Не маючи з собою ні ліків, ні перев'язочного матеріалу, він лікував їх, змочуючи забортною водою.
Француз умовляв його:
— Даремно ми тиняємося тут. Нічого доброго не діждемось. Треба вернутися в Сінгапур, поки не нарвались на японські кораблі.
Але Бабушкін був не з тих людей, які відступають перед труднощами або небезпекою. Наполегливість його межувала з безумством. Він холодно відповідав французові:
— Ваші слова, мусью, я не бажаю слухати. Краще буде, коли ви прикусите язик.
Настало 22 квітня, пішла третя доба з того часу, як вони залишили Сінгапур. Дрова кінчались. їх почали берегти на той випадок, коли, можливо, треба буде наблизитися до ескадри або перехопити її курс, якщо вона справді з'явиться в цих водах. Тепер катер не літав по морю, як скажений, а стояв на одному місці, ледве підтримуючи пару в котлі. Консульський агент і машиніст-іидус, вирушаючи в путь, не думали, що справа повернеться так погано. Обом стало зрозуміло, що коли навіть вони поламають палубу і люки, то все одно палива не вистачить повернутися в свою гавань — так далеко до неї було. Без сторонньої допомоги їм не обійтись, але вона може не з'явитись вчасно,.і тоді вони опиняться перед загрозою загибелі. На довершення лиха кінчилась уся прісна вода. І Бабушкін бачив, як той і другий надто часто почали облизувати язиком потріскані губи. Але й сам він, ослаблений розкритими ранами, ще тяжче переживав болісну спрагу. Обличчя його, заростаючи чорною бородою, змарніло, очі, запалені й каламутні, з набряклими повіками, запали.
Консульський агент час від часу про щось шепотівся з індусом. Очевидно, вони про щось змовлялись. Нарешті францур, звертаючись до командира, роздратовано, з шиплячим відтінком у голосі, спитав:
— Довго ми будемо стояти на одному місці? Бабушкін навіть не глянув на нього.
— Рівно стільки, скільки буде мені потрібно.
— А коли ми не хочемо помирати тільки тому, що один Із нас — божевільна людина?
—. Це мене не стосується.
Француз, жестикулюючи руками, розкричався:
— К чорту вашу ескадру! Ми не ідіоти, щоб вас слухати! Вимагаємо — зараз же повертайте до берега!..
До нього приєднався індус і, весь сіпаючись, заверещав:
— Назад!.. В Сінгапур!..
Це був бунт екіпажу, що складався з двох чоловік.
Без кітеля, в самій натільній сітці, Бабушкіи підвівся на кормі, величезний і похмурий, як стопудовий якір, що падає на дно. Залізні біцепси його напружились. Незважаючи на хворобу, в ньому досить ще збереглося сил, щоб розкидати своїх підлеглих, як цуценят. З-під козирка коркового шолома він глянув на того і другого криваво-запаленими очима і, піднявши важкі кулаки, прохрипів:
— Замовкніть! Чи хочете, щоб у кожного з вас голова тріснула, як горіх під молотком? Я сам машиніст і сам справлюся на катері.
Одразу знітився француз, відступаючи в носову частину катера, а індус шмигнув під кожух, до машини.
Іноді де-небудь показувався поодинокий димок, але катер, тихо і рівно похитуючись на заштилілих грудях моря, не рухався з місця. Сонце дійшло до найвищої точки своєї путі і скоро почне котитися вниз. В полуденному світлі горів весь простір. Від катера, а особливо від його залізного машинного кожуха, несло нестерпним жаром. Все було гаряче — сорочка, штани, черевики. Розпечене небо випарювало не тільки воду, але й кров людей. На південному сході збирались дощові хмари.
Мовчало розімліле море, мовчали і троє людей на малесенькому суденці, ніби примирилися з своїм безнадійним становищем.
Бабушкін, сидячи на кормі, так само наполегливо прикладав бінокль до очей. Раптом він підвівся з такою швидкістю, наче його боляче укололи в стегно, і вп'явся очима на захід. Там, в далині, затуманеній спекою, випливали димки — один, другий, третій. Через кожні півтори хвилини їх ставало все більше. Потім показалися щогли. Руки його, що тримали бінокль, здригалися, коліна підгинались. Уривчастим голосом він оповістив свій екіпаж:
—: Наші йдуть!
1 розпорядився кинути в піч останні дрова, щоб пересунутись на курс ескадри.
Але тут знову запротестував француз:
— Треба тікати. Це, мабуть, ідуть японські або англійські кораблі. Вони нас повісять, як шпигунів...
Бабушкін поклав свою важку руку на ручку кінгстона, погрожуючи відкрити днище катера для доступу води. Двоє людей, дивлячись на страшного командира, від жаху завмерли. А він, ошалілий і одчайдушний, гаркнув на всю силу легенів:
— Скажіть ще хоч одне слово — і я вас обох пущу на дно! Потім скомандував:
— Хід вперед!
Катер зірвався з місця і помчав на зближення з ескадрою.
Минув ще деякий час, і вже не було ніякого сумніву, що йде російська ескадра. Замаячіли андріївські прапори. Тепер турбувало тільки одне — як зупинити кораблі? Головним ішов броненосець "Николай І" під прапором адмірала. На катері почали кричати, махати руками, наближаючись до головного судна. 1 раптом, на загальну радість, побачили, як на ньому підіймаються чорні шари до фок-реї на знак того, що машини переведені на "стоп". Зупинилась вся ескадра.