На новому броненосці він почував себе, як в незнайомих лісових хащах. Механічна і трюмна частини, електротехніка, баштова установка важкої артилерії були для нього таємничою областю, в якій він зовсім нічого не тямив. Тому-то важко йому було керувати роботою всіх спеціалістів, контролювати їх і об'єднувати. Поступово він змушений був цілком покластися на старших суднових спеціалістів. Він зовсім переселився в ходову рубку, невідлучно перебував на містку, і, стежачи за сигналами флагманського корабля, давав розпорядження сигнальникам і в машину. Ці обов'язки з успіхом міг би виконувати вахтовий начальник. Таким чином, від свого корабля, від усього, що робилося під спардеком і верхньою палубою, командир дедалі більше відривався, а життя судна поза полем його зору йшло самопливом. Старший офіцер теж не міг його заступити. Тоді об'єднана група спеціалістів забрала владу в. свої руки і почала керувати всім броненосцем.
Так було не тільки у нас на "Орле", але й на багатьох інших суднах. Непідготовленість командирів до переходу на нову технічну базу привела до занепаду їхнього авторитету в очах молодших чинів. На кожному судні зароджувався колегіальний орган, щось на зразок ради старших спеціалістів.
В житті броненосця "Орел" ці нові взаємовідносини проявилися дуже виразно.
Командир Юнг був дуже порядною, незлобивою і хороброю людиною, з великим досвідом морських плавань. Але він розгубився перед труднощами завдання, що лягло на нього,— командувати надзвичайно складним, ще неналагодженим, з багатьма технічними хибами броненосцем, йому довелось обмежитись чисто зовнішньою стороною командування, виконуючи накази адмірала і підтримуючи загальний порядок на судні. Всяка хитромудра ситуація в дії суднових пристроїв і механізмів ставила його в безвихідне становище. Навіть молоді мічмани скоро помітили цю слабість командира. З його безпорадності насміхалися в кают-компанії.
Командир знав із слів артилеристів, що є такий страшний звір — "реостат", який має властивість горіти в найважливішу хвилину, коли башта повинна виконати відповідальну роботу — боковий поворот з борту на борт. І от одного разу стався курйоз. Командир стояв на містку* і дивився, як перед ним повільно повертається носова дванадцятидюймова башта. Його стурбувало, що цей процес відбувається надто повільно. Він звернувся до лейтенанта Павлінова з запитанням:
— Чому це башта іде так повільно? Той відповів:
— Башта іде вручну. Командир подумав і сказав:
— Ах, так, напевне, реостати горять. Павлінов здивовано підняв чорні брови.
У Юнга виробилась навальність, властива морякам парусного флоту. Тому він усі питання вирішував негайно, без розслідування, за інтуїцією. Постійні причіпки адмірала знервували його. Він сам починав втрачати самовладання і в свою чергу розносив офіцерів, не розібравши суті справи.
На Мадагаскарі, коли ми стояли в бухті Сан-Марі, командуючий заборонив спілкування катерів після шостої години вечора.
До трапу "Орла" підійшов катер, що йшов у дозор. На ньому був молодший лікар Авроров і артилерійський офіцер, лейтенант Гірс, що переніс тяжку хворобу і повертався назад на броненосець з госпітального судна. Коли катер хотів пристати до трапа, командир Юнг почав кричати щось незрозуміле. Він махав руками, захлинався і безладно кричав:
— Адмірал... Шість годин... Не дозволю...
Катер одплив на всю ніч з лікарем і хворим офіцером. Нервовість командира викликала сумнів у офіцерів і команди щодо його поведінки в бою, коли треба мати особливу витримку. Постійні "аврали" на містку при кожному сигналі командуючого і при кожному маневрі змушували багатьох думати, що під час битви він розгубиться. Однак під кінець командир став на шлях засудження тактики адмірала, кажучи про його штаб:
— Та що вони там розуміють! Бояться адмірала і нічого не бачать. Не варто звертати на них увагу.
Адміральські сигнали з доганою він приймав уже спокійно:
— Дурниці! Нехай собі лаються. Адже вони там, у штабі, втратили розум.
Поступово він пішов за групою старших спеціалістів, пройнявся їх поглядами і, не чекаючи розпорядження адмірала, почав проводити на "Орле" ряд підготовчих заходів до бою ,3.
МАТРОС БАБУШКІН В ІСТОРИЧНІЙ РОЛІ
На кожному кораблі найдуться товариші по службі, земляки або просто знайомі матроси. Були вони у мене і в загоні адмірала Небога-това. Але побачитися з ними та розпитати, як у них ішли службові справи, мені вдалося значно пізніше.
Кораблі цього загону споряджалися в Лібаві, в порту Олександра III. Незважаючи на бюрократичну тяганину, всюди почувалась поспішність. І все ж ремонти суднових механізмів провадились недбало. Спішно встановлювали новопридбані прилади для стрільби — далекоміри і оптичні приціли, але їхніх властивостей не знали ні командири, ні артилерійські офіцери. Снаряди, привезені в Лібаву залізницею, розвантажувалися з вагонів прямо на сніг і, перш ніж попасти на судно, валялись там цілими тижнями. Старої, досвідченої команди залишилось на кораблях мало. Кораблі укомплектовувались особовим складом, зібраним з різних екіпажів, портів і морів. В число поповнення ввійшло багато непридатних для війни матросів: або новобранці, що не пройшли навіть стройового рекрутського виховання, або запасні, що забули правила військової служби, або штрафні, що набридли береговому начальству. А вище військово-морське керівництво все натискало на загін і квапило його кораблі скоріше вийти в море, щоб цим заспокоїти схвильовану громадську думку. На скарги командирів, що судна ще не обладнані як слід для бою з противником, начальник порту, контр-адмірал Ірецький, говорив:
— Та хіба вам доведеться битись? Ви ідете тільки для демонстрації. Вас скоро повернуть назад.
Звістка про страшні події, що сталися в Петербурзі 9 Січня, коли Двірцева площа була залита кров'ю робітників, докотилась і до Ліба-ви. Робітники заводів і порту захвилювались. Почалися страйки. Це теж не могло не відбитися на терміні закінчення підготовки кораблів. Кваліфікованих робітників, призначених на судна, почали заміняти матросами. Але й вони заразились духом протесту. Так на броненосці "Адмирал Сенявин" вони раз у раз заявляли начальству претензії на погану якість їжі. А одного разу під час вечері команда захвилювалась. Вахтовий начальник, мічман Вільгельмс, почав кричати на неї, погрожуючи розправитися з бунтівниками. Але він не врахував напруженості суднової атмосфери і за це жорстоко поплатився: один з матросів кинувся на нього і ударом ножа в живіт вбив його на смерть. Був поранений ще один боцман.