Я широко розкрив очі.
— Насмілюсь запитати, ваше високоблагородіе, куди?
— На броненосець "Орел".
Він вимовив цю фразу тихо, але у мене від неї задзвеніло у вухах. Я не мав ніякого бажання воювати. Інші ідеї бродили в моїй голові. Я чекав великих політичних змін всередині країни. Я готувався до роботи, посилено займався самоосвітою. Намітив собі програму для зимових занять в позаслужбові години, збирався прикупити на базарі багато нових книжок. Але хтось вирішив мою долю інакше.
— Подорож перед тобою дуже цікава. Багато побачиш. З японцями повоюєш. А головне — є можливість спокутувати той злочин, в який, як я гадаю, ти вплутався через свою неосвіченість.
Це був натяк на те, що я перебував під слідством як політичний злочинець. Командир, виждавши момент, додав:
— Я гадаю, що ти мусиш бути задоволений із свого нового призначення.
В голові моїй крутилася думка, що я так з цього вдоволений^ як буває, очевидно, вдоволений бик, якого ведуть на бойню, але вголос я відповів по-казенному:
— Дуже радий, ваше високоблагородіе.
Я вкрився потом, губи посіпувалися, а командир все ще не відпускав мене.
— Я так і знав. В такому разі — вітаю тебе.
О, коли б можна було помінятися ролями! Як би я міг чудово привітати його, скільки хороших слів наговорити! Здавалося, що командир глузує з мене, але він був серйозний і дивився на мене суворо, чекаючи відповіді. І я, ледве ворушачи язиком, пробурмотів завчені слова:
— Уклінно дякую, ваше високоблагородіе.
Я вийшов з каюти, наче отруєний каламуттю. Оглядаючись, постояв трохи на верхній палубі. Нічого не змінилося. Біля нас де-не-де диміли в небо інші судна: "Европа", "Абрек", "Посадник", "Воєвода". Вдалині вимальовувалася в тумані гавань з безліччю кораблів. За нею, на острові Котлін, розкинувся Кронштадт з його велетенськими військовими складами, доками, каналами і корабельними майстернями, з учбовими закладами і будинками розпусти. П'ять років я прослужив у цьому місті, але тепер воно стало для мене чужим і холодним. На блискучій поверхні Фінської затоки, де-не-де, як бугристі зелені латки, визирали острівці землі: то були грізні форти, що захищали підступи до столиці з моря. Сяяло сонце, пливучи в небесній блакиті золотим альбатросом, а мій мозок кипів безнадійними думками. Отже, віднині я буду безпосереднім учасником воєнних дій. Через кілька годин я мушу йти на нове місце — на броненосець "Орел". І я не можу вчинити інакше, бо моя воля затиснута міцним арканом військової дисципліни.
НА НОВОМУ КОРАБЛІ
Броненосець "Орел" стояв у гавані, пришвартований до внутрішньої її стінки. З першого ж погляду, коли я тільки наблизився до нього, він вразив мене своїми розмірами. Порівняно з попереднім старим моїм крейсером цей видавався велетнем, похмурим красенем. Весь він був чорний, закутий в броню круппівської сталі, з безліччю надбудов. На баку міцно і важко сиділа обертова башта, з амбразур якої виглядали два довгі дула дванадцятидюймових гармат, друга така ж башта погрожувала з корми. Крім того, ще шість башт розташувалися по бортах, з парою шестидюймових гармат кожна. Головна руйнівна сила була саме в цій артилерії. На два поверхи нижче містилась батарейна палуба з 75-міліметровими скорострільними гарматами, призначеними для захисту броненосця від нападу міноносців. Над палубою височіли містки: передній — в три яруси, з бойовою рубкою, і задній — в два яруси. На них теж були гармати, але вже зовсім дрібні — 47-міліметро-ві. Для того, щоб можна було у темряві розшукувати противника, містки були оснащені нічними очима електричних прожекторів. Посередині судна підіймалися дві великі труби, пофарбовані в жовтий колір, з траурною смужкою вгорі. Між ними, на рострах, в спеціальних гніздах містились мінні і парові катери, баркаси, шлюпки. Фок-щогла і грот-щогла сполучались антеною радіоапарата. На кожній щоглі був марс — кругла площадка, загороджена залізними листами, звідки добре спостерігати за наближенням ворожих суден.
З "Орла" долітав гуркіт. Це майстрові добудовували окремі його частини. З барж, причалених до борту броненосця, матроси .перевантажували на нього снаряди, якісь ящики, бочки. Було чути вигуки людей, свистки капральських дудок, брязкіт заліза, дзенькіт підйомних лебідок.
Я спочатку зійшов на верхню палубу, в шум і людську метушню, а потім спустився в канцелярію. Там застав старшого писаря Солниткова. Це був моторний, веселий хлопець. Від нього я вперше дізнався, хто мої безпосередні начальники: старший баталер, надстроковий, кондуктор Пятовський, і ревізор лейтенант Бурнашов. Даючи їм характеристику, писар сказав про першого:
— Чоловічок такий собі — ні богові свічка, ні чортові кочерга. Личак, начищений ваксою. Жадібний, любить копійку нажити, але на розум тугий. Цей не може на дамські шпильки щук ловити.
— А ревізор як? — запитав я.
— Розпух від лінощів. До всього байдужий. Папери підписує, не читаючи їх. На кораблі існує більше для фасону, як у світлиці меблі, на які не сідають.
Розповідаючи, писар грав бровами і безтурботно посміювався. Він виявився дуже балакучим. На всякий випадок треба було дізнатись від нього і про інших осіб: що за людина старший офіцер, які боцмани. На кожному судні ці персони відіграють для команди найважливішу роль.
— Старший офіцер у нас капітан 2-го рангу Сидоров. Він із Пітера. Раніше завідував кают-компанією в Крюковських казармах. Танцюрист і дамський серцегриз, яких мало. Вигляд має грізний, любить іноді покричати, та ніхто його не боїться. Що? Про боцманів? Молодші — Воєводін і Павликов. Можна з ними дружити. А старший, Саєм — шкура. Радий до смерті, що дослужився до кондукторського звання. Більше нічого йому не треба. Офіцерський догідник, хоч діло своє знає добре. На цих трьох боцманах старший офіцер Сидоров виїжджає, як на тройці гнідих...
До канцелярії ввійшла людина з срібними кондукторськими погонами на плечах. Худорляве сіре обличчя її з русявими вусиками нічим особливим не відзначалося, крім ділової заклопотаності. Зараз же вияснилось, що це був Пятовський, старший баталер. Коли він дізнався, хто такий я, то, звертаючись до мене, заговорив вятською скоромовкою: