На час початку російсько-японської війни питання про роль інженер-механіків на судні набрало великої гостроти. З 1898 року російський флот почав швидко поповнюватись кораблями найновішої та найдосконалішої конструкції. Перша Артурська ескадра більш ніж наполовину складалася з суден останньої закордонної побудови. До неї входили кораблі, збудовані в Америці,— "Ретвизан" і "Варяг", у Франції — "Цесаревич" і "Баян", в Німеччині — "Аскольд", "Богатырь" і "Новик", в Данії — "Боярин". На них було застосовано останні досягнення техніки. Своїми тактичними якостями вони набагато перевищували не тільки японські судна, але й судна всього світу.
Роль механізмів, а разом з тим і їхніх хазяїв, інженер-механіків,. надзвичайно зросла. Доля судна насамперед залежала від стану механізмів і правильного їх використання.
Разом з тим артилерійська мінна, електротехнічна, трюмна і навіть навігаційна служби все більше вимагали від офіцерського складу чиста технічних і спеціальних знань. Всі такі галузі на великих суднах доручалися старшим спеціалістам, які закінчили після морського корпусу ще спеціальні класи морського відомства з однорічним курсом або академію. Така підготовка перетворювала їх, по суті, в суднових інженерів нарівні з інженер-механіками.
Суднові спеціалісти мали звичайно чин лейтенанта. В їхнє число попадали більш здібні і знаючі офіцери. Вони звикли власними руками розбирати кожен механізм і навчали поводитися з ними підлеглих їм матросів. Поступово господарями становища в судновому житті ставали ці старші спеціалісти. В союзі з ними були ще інженер-механіки, з якими їх зближали спільність методів роботи і повсякчасна взаємодія на технічному грунті. Найенергійніші і найпередовіші з них, ведучи за собою і мічманів, здобули керівну роль і в кают-компанії. Почуваючи своє значення і силу, ці лейтенанти чимраз настирливіше висловлювали свої критичні погляди в злободенних питаннях суднового життя та організації флоту в цілому.
На кожному судні головою кают-компанії був старший офіцер, інакше кажучи — перший помічник командира. Але минув той час, коли він користувався серед молодших офіцерів непохитним авторитетом. Тепер він змушений був зважати на думку офіцерського суднового середовища, керованого ким-небудь з незалежних лейтенантів. Старші офіцери, належачи до старішого покоління, не були захоплені новою хвилею технічного прогресу. Тому вони відігравали роль стримуючого, консервативного начала. їм залишалось одне — групувати навколо себе тих молодих офіцерів, здебільшого з титулованого дворянства, які в силу своїх особистих симпатій, походження і зв'язків з високими сферами тяжіли до старих порядків.
Правда, були деякі кораблі, на яких командири і старші офіцери стояли вище рутини морського цензу. Вони розуміли дух сучасного флоту. Для них було зрозуміло, що треба базуватись не на завзятті ґі відвазі, а на холодних і точних технічних знаннях і розрахунках.
Війна вимагала від флоту повного напруження сил і піддала суворій критиці всю зовнішньо-показну бутафорію його організації. Вона змусила флот взятись за ту чорну роботу, якою він гребував у мирний час. Виконання кожного бойового завдання насамперед вимагало знань і вміння користуватись новими технічними засобами. Справність механізмів при виході в море визначала наперед тактику ескадри.
На броненосці "Орел" не було офіцерів з титулованих осіб — князів, баронів, графів. Треба віддати належне старшому офіцеру Сидорову — він скоро почав прислухатись до думки спеціалістів. А натхненником і керівником кают-компанії, наскільки я міг вияснити через вістових, ставав поступово Васильєв. Це було цілком природно. Він був освічені-ший за всіх, а до того ж мав ще й неабиякий розум, виняткову красномовність і залізну логіку. Інші офіцери мимоволі підпадали під його вплив.
Однак це не заважало декому з них глумитися з матросів. Якось я розказав Васильєву про сутичку мічмана Воробейчика з матросами біля яндови. Інженер почервонів.
— Обурливо! Тим більше, що це найнікчемніший офіцерик. Даремно машиніст Шмідт не дав йому здачі.
Я почав говорити далі:
— От, ваше благородіє, мені дуже подобається Лев Толстой. Ніхто з російських письменників не нападав з такою нещадною критикою й сміливістю на поліцейсько-попівський соціальний лад Росії, як він. Через нього я вперше пізнав всю несправедливість нашого життя. З точки зору влади — це найнебезпечніший письменник для матросів. У багатьох перевернув він душу. Але з висновками його вчення важко погодитись, особливо кбли перебуваєш на кораблі нижнім чином. Пропоновану ним євангельську покору, "непротивлення злу" я дуже багато разів бачив на практиці. Стоїть матрос. Підходить начальник і б'є його по правій щоці. Матрос не опирається. Начальник б'є його і по лівій щоці. Матрос знову не опирається. Часом покірливо зносить двадцять і більше ударів. Поводиться буквально за вченням євангелія і Толстого. Та чи перероджується від цього офіцер? Чи стає він кращий, добріший? Ніскільки! З таким самим успіхом лупцюватиме й інших матросів. Зовсім інші результати були б, коли б він дістав від потерпілого втроє або і вдесятеро більшу здачу.
— Так, ви маєте рацію,— згодився Васильєв.— Але він знає, що не дістане здачі і ніякою скаргою його не проймеш.
Другого дня по виході з Ангра Пеквена, незважаючи на малий вітер, брижі стали більшими. Мабуть, напередодні тут гуляв сильний шторм. Минула ще одна ніч. Погода була така сама. Тільки вітер трохи посвіжів і почав відходити від нашого курсу до весту.
Був Миколин день. На всіх суднах правили обідню. А потім на честь іменин царя з усієї ескадри прогримів салют. Над водами Атлантики пролунали гарматні постріли.
Після обіду я стояв на лівому зрізі біля шестидюймової башти і дивився на далекі обриси берега. Ми були проти англійського міста Капштадт з населенням в сто тисяч. Його не видно було, але зате чітко вимальовувалась праворуч гора Столова, заввишки в кілометр, з горизонтально-плоскою, ніби навмисне зрізаною вершиною. Трохи пізніше почали обходити півострів, що замикається прославленим серед моряків мисом Доброї Надії. Ескадра наближалась до межі двох океанів — Індійського і Атлантичного. Почувалося щось суворо погрозливе і в важких низьких хмарах, і в темно-зеленому відтінку брижів, що високо здіймалися, і в безладному нагромадженні безплідних гір. Недаром в кінці п'ятнадцятого століття ця частина Африки називалася мисом Бур. Але коли мореплавцеві Бартоломею Діазу вдалося у 1487 році обійти його, то з наказу португальського короля Іоанна II цей мис почали називати мисом Доброї Надії. За всю історію людства тут уперше проходила ескадра з такою кількістю кораблів.