— А хто за мною стежить?
— Не знаю, кого призначили.
До речі я спитав вістового про інженера Васильєва.
— Кращого за цього офіцера немає. Він завжди заступається за команду. Дехто з офіцерів каже, що треба більше карати, а він їм заперечує. Здорово сперечається. І доводить, що треба вчити їх більше. А з ним завжди заодно стоїть лейтенант Гірс. Розумна голова цей Васильєві В суперечці будь-якого офіцера на обидві лопатки покладе.
Прощаючись, я подякував Назарову. В моєму становищі він може мені бути дуже корисний. Як же це допустили мене до царського огляду? Одне з двох: або начальство в метушні забуло про мене, або не дуже великого значення надало жандармському папірцеві.
До нашої ескадри приєдналось ще двоє суден: плавучий госпіталь "Орел", пофарбований весь у білий колір, з червоними хрестами на трубах, під прапором Червоного Хреста, і французький пароплав-рефрижератор "Espérance", з великим запасом у своїх трюмах мороженого м'яса для нас.
23 жовтня з флагманського корабля надійшло розпорядження знятися з якоря.
СПУСКАЄМОСЯ ДО ПІВДЕННИХ ШИРОТ
Настали погідні дні. Під голубим покровом неба віяв рівний попутний пасат. Води Атлантичного океану загустіли синявою, і по них, слідом за ескадрою, котилися хвилі, увінчані білими, як цвіт черемхи, гребенями. Між ними, спалахуючи, гаряче зміїлись сонячні бліки.
Навкруги було безбережно і пустельно. Наша ескадра, построена в дві кільватерні колони, самотньо спускалась до південних широт. Праву коло*ну очолював флагманський броненосець "Суворов". За ним, на відстані один від одного в два кабельтових, ішли "Александр III", "Бородино", "Орел" і "Ослябя". Плавуча майстерня "Камчатка" вела ліву колону, що складалася з транспортів: "Анадырь", "Метеор", "Корея" і "Малайя". В хвості ескадри, строєм клина, тримались крейсери: "Аврора", "Дмитрий Донской" і "Адмирал Нахимов", на якому підняв свій прапор контр-адмірал Енквіст. Позаду ескадри на відстані дев'яти-де-сяти кабельтових, ішов госпітальний пароплав "Орел".
В дорозі нам зовсім не траплялися зустрічні судна. Тільки іноді далеко на обрії з'являлись англійські крейсери, які все ще стежили за нами. Але й вони зникли, коли ми наблизились до паралелі Канарських островів.
Вечорами сонце заходило рано — годині о шостій. На зміну йому, заливаючи простір яскраво-червоним світлом, широко розкидалася крилата заграва заходу. Але й вона, як завжди в тропіках, швидко зменшувалася в розмірах, тьмяніючи, ніби відлітаючи в бік Америки. І тоді в незмірних глибинах неба спалахували великі і яскраві зорі. Океан не відображав їх, змагаючись з небом власними скарбами — хитка поверхня, розбурхана вітром і нашими кораблями, виблискувала розсипом синьо-зелених іскор. Можна було цілими годинами, не втомлюючись, милуватися і грандіозними світами, що мигали в височині, і безконечно малими істотами, які фосфорично світилися у воді.
Перетнули тропік Рака. Спека щодня збільшувалася. Небо блідло. Повітря було до такої міри насичене гарячими випарами води, наче ми були в жарко натопленій бані. Люди працювали в промоклій від поту одежі, ніби щойно побували під дощем. Дехто з матросів, поскидавши робочі куртки, ходив у самих натільних сітках, якими запаслися в Танжері. На верхній палубі були влаштовані душі. Всі почали обливатись забортною водою.
Тільки в дорозі ми дізналися, що наша ескадра іде в напрямі французької колонії Сенегамбії, що на західному березі Африки, в портове місто Дакар.
Інженер Васильєв і далі постачав мене книгами, але все такими, в яких описується боротьба пригноблених за свою незалежність: "Спартак" Джованьйолї, "На світанку" Єжа. Я їх читав раніше, але знову не признався йому. Мене весь час мучило питання: чому він для мене підбирає таку літературу? А коли він дав мені Гра "Марсельці", де описується життя з епохи Французької революції, я сказав:
— Я вже читав її, ваше благородіє.
Він спокійно відповів, уперше звертаючись до мене на "ви":
— Хорошу річ не завадить вам ще раз проглянути. А втім, можете товаришам своїм дати почитати.
Для мене стало ясно, що Васильєв має особливу систему підходу до нашого брата — систему, практиковану й іншими революціонерами. Але все-таки срібні погони, що блищали на його плечах, не переставали бентежити мене. Десь в глибині душі все ще лишалася тінь недовір'я до нього.
Раптом він приголомшив мене запитанням:
— Ви в тюрмі сиділи?
Я засопів носом і неохоче відповів:
— Так точно.
— За політику?
— Так точно.
Васильєв ласкаво усміхнувся до мене, а тоді й я, осмілівши і дивлячись йому просто в очі, спитав:
— Від старшого офіцера дізналися про це, ваше благородіє? Він кивнув головою.
— Якої ж думки про мене старший?
— Прекрасної. Насамперед він не з запеклих консерваторів. А потім, він цілком певен, що ви потрапили в якусь історію через непорозуміння.
Я признався:
— Одне тільки мене турбує: не знаю, кого приставлено з матросів за мною стежити.
— Так, довідатись, де поставлена западня, це значить ніколи не потрапити в неї.
Я пішов від Васильєва з радісним почуттям, що й серед офіцерів є в мене близька людина.
Кожного свята правили на кораблі обідню. Для цього всі сходились в жилій палубі, де опоряджали похідну церкву з іконостасом, з олтарем, з свічниками. І на цей раз зранку, після підняття прапора, вахтовий начальник розпорядився:
— Команді на службу божу!
Засвистали дудки капралів, і по всіх палубах, повторюючи на різні лади розпорядження вахтового начальника, полетіли владні слова фельдфебелів і вартових. Для матросів найнуднішим ділом було — це стояти в церкві. Вони почали шарахатись в різні боки, ховатись по закутках і відділеннях, наче в щілини таргани, коли їх раптом освітять вогнем. А унтери гнали їх з криком і шумом, з зуботичинами й найдо-бірнішою лайкою—в Христа, в богородицю, в олтар, в хрест воздви-женський. Офіцери це чули і нічого не відповідали. Виходило таке безглуздя, така насмішка над релігією, гіршої від якої не придумає жоден безбожник.
Нарешті половину команди так-сяк зігнали до церкви. Начальство стояло попереду, очолюване командиром і старшим офіцером. Почалась обідня. Ролі дячка і півчих виконували матроси.