Він почав розпитувати мене, що я читав і як ставлюсь до тих чи інших творів. Згадувались такі автори, як Лев Толстой, Тургенев, Чехов, Короленко і Максим Горький, що в той час особливо хвилював усіх. Я висловив свої погляди досить щиро, бо мова йшла тільки про літературу, а не про якийсь державний переворот. Васильєв допитливо поглядав на мене своїми карими розумними очима і, мабуть, робив якісь висновки. Потім, подаючи мені книгу "Овод" Войнич, сказав:
— Ось поки що тобі. Кінчиш, приходь іще.
Я цю книгу читав, але чомусь не признався в цьому. Подякувавши йому, я затримався в каюті. Хотілось ще поспитати про долю нашої ескадри.
— Які новини, ваше благородіє, в іноземних газетах? Що-небудь пишуть про нас?
— Новин дуже багато і всі неприємні. Англійська громадська думка страшенно обурена нашою поведінкою в Німецькому морі. Деякі газети вимагають повернення нашої ескадри назад і суду над командуючим, інші вимагають оголосити нам війну, У французьких газетах є відомості, що Англія мобілізує свій флот. Одне слово, зав'язується новий політичний вузол.
— А що було б, коли б справді нас атакували японські міноносці? Васильєв в свою чергу поставив мені запитання:
— А як ти думаєш?
Я трохи повагався, а потім вирішив сказати правду з деяким застереженням:
— Можливо, я і помилюсь, але у мене склалось таке враження, що далі Доггер-Банки нам би нікуди не втекти. Нас би потопили мінами. Дуже вже несерйозна була у нас стрілянина. Хоч, може, я й не розбираюся в цьому.
Васильєв розсміявся, як мені здалось, гірким сміхом.
— Ага! Не розбираєшся! А мені здається, що тут зулуси могли б розібратися. В нашій ескадрі нема найголовнішого — розумної організації. Де наші розвідники? Чому взагалі наші кораблі розбрелися по різних місцях, а не йдуть разом? Подивимось, однак, що буде далі.
Васильєв, наче згадавши про щось, відразу замовк, і я зрозумів, що мені треба йти. А коли я взявся вже за ручку дверей, він сказав мені:
— Розмова ця залишиться між нами. Взагалі, я раджу тобі менше обмінюватись думками з своїми товаришами. Знаєш, можуть зрозуміти неправильно, а від того виникнуть всякі непорозуміння.
— Єсть, ваше благородіє,— сказав я, відчиняючи двері каюти.
Я весь час думав про Васильєва. Що він за людина? Чому він так різко висловився про недоліки нашої ескадри? І чому він підсунув мені книгу, якої ні один офіцер не рекомендував би нашому братові? Враження він справляв якнайкраще. Я не міг припустити думки, що він провокує мене: проти цього говорили і його очі, і голос, і весь його образ. В той же час не вірив я і в те, що офіцер може стати революціонером. А втім, були ж серед революціонерів і офіцери, та ще й у вищих чинах, ніж Васильєв.
У Віго побував англійський крейсер. Треба думати, що він прийшов з метою розвідки, тримаючи в цей час зв'язок бездротовим телеграфом з іншим своїм кораблем, що держався в морі. Крейсер постояв кілька годин, поки командир його зробив візит Рожественському, і пішов кудись. Говорили, що в сусідній бухті чекає нас англійська ескадра. Другого дня той самий крейсер знову з'явився на короткий час, щоб прийняти візит нашого адмірала. Під цією зовнішньою люб'язністю англійці готували проти нас якусь каверзу.
Від своїх офіцерів ми почули, що наші кораблі перебувають на становищі арештованих. І це триватиме до того часу, поки владнають справу про потоплення англійських рибалок. Можливо, що в Петербурзі зрозуміли, наскільки непідготовлена наша ескадра, і повернуть її назад.
Приєднавшись до свого писаря, який ішов у штаб за поштою, я побував на "Суворове" і побачився з своїм приятелем Устиновим.
— Ну, як справи? — привітавшись з ним, запитав я.
— Сам, мабуть, бачиш. Влипли в історію.
— Довго будемо стояти у Віго?
— Мабуть, скоро підемо. За винятком нашого "Орла", з кожного судна спішно посилають по одному офіцеру як свідків у справі про розстріл рибалок. З "Суворова" їде капітан 2-го рангу Кладо.
• Мене цікавило, що за люди потрапили в штаб і які стосунки склалися між ними і командуючим 2-ю ескадрою. Декого з них я не знав, а з іншими колись разом служив і плавав на кораблях. Писар Устинов багато розповів мені про них.
Начальником штабу, або флаг-капітаном, був капітан 1-го рангу Клап'є де Колонг, сорокап'ятирічний сухорлявий брюнет, трохи вищий середнього зросту. Час позначив його правильно окреслену голову невеликою лисиною, злегка запудрив сивизною скроні й маленьку борідку, зорав лоб різкими зморшками. Над карими жвавими очима зігнулися дві дуги чорних густих брів. До своєї зовнішності він ставився дуже дбайливо, намагаючись молодитись і прикривати старість, що підкрадалась, зовнішнім лоском. Бувши типовим французьким аристократом, він відзначався вишуканими манерами і красивими зворотами мови. З офіцерами і навіть з командою був надзвичайно чемний. Не можна було йому відмовити ні в розумі, ні в ерудиції, ні в знанні військово-морської справи. Одне тільки шкодило йому — слабохарактерність. За інших обставин ця людина могла б бути дуже корисною для нашого флоту, але важко було йому бути на посаді флаг-капітана при такому навіженому командуючому, який вбивав у ньому рештки волі і остаточно знебарвлював його. Адмірала він боявся і ніколи не зважувався заперечити йому, хоч бачив і розумів нетактовність і безглуздість його дій.
Перший флагманський артилерист, підполковник Берсенев, високий, худий, як скелет, чоловік, як спеціаліст цілком відповідав сучасним вимогам. Це був чесний офіцер і справу свою знав добре. Але на його вказівки, часто дуже корисні, адмірал мало зважав.
Флагманський мінер, лейтенант Леонтьев, сіроокий, трохи горбоносий, великоротий, з красивими зубами, з дбайливим проділом на русявій голові, займав у штабі ще більш незавидне становище. Він був непоганий моряк. Але він сам себе принизив своїм запобіганням перед вищим начальством. Потрапивши на 2-у ескадру, він тільки те й робив, що шукав ласки в Рожественського. Однак не завжди це йому вдавалося, і замість похвали на його адресу неслася груба лайка.
Капітан 2-го рангу Семенов (автор книги "Расплата") завідував військово-морським відділом. Такої посади не було в затверджених штатах похідних штабів. Але це не заважало йому відігравати при штабі визначну роль: Рожественський вважав його давнім другом. Невеличкий, кругленький, товстенький, з пухким рожевим обличчям, з жмутиком волосся замість бороди, він мав завжди такий самовдоволе-ний вигляд, наче щойно відкрив новий закон тяжіння. Моряки звали його "ходячий пузир". Добре освічений, знавець іноземних мов, він здебільшого займав по службі ад'ютантські і штабні посади. Писав морські оповідання і повісті, але вони були далекі від того правдивого і яскравого зображення нашого флоту, яким відзначалися твори Станюковича. Офіцери не любили Семенова за його хитрість і пронизливість. Зате захоплювались ним адміральські жінки, вважаючи його за найга-лантнішого і найдотепнішого кавалера. Особливо він користувався прихильністю дружини одного адмірала, у якого служив ад'ютантом,— Ка-пітоліни Олександрівни, жінки елегантної і красивої. Якось, сидячи з ним за столом в кронштадтському морському зібранні, вона звернулася до Семенова: