Але і в полоні їх не залишало— усвідомлення чесно виконаного обов'язку: корабель було вчасно висаджено в повітря. Спогад про це сповнював усіх радістю. Вибравшись з води на корейську землю, вони з полегшенням здалека спостерігали, як, боячись, очевидно, наткнутись на мілину, тихо наближався до "Быстрого" ворожий міноносець. Потім він зовсім зупинився, і від нього відділилася шлюпка. Вона попрямувала до руїни корабля, що виднілась над водою.
Російські моряки були певні, що ворог його не використає. Ця думка ще більше наблизила команду до командира. Тут, на березі, він залишився таким самим по-дружньому прихильним до матросів.
Тепер усі вони були перед ним. Командир ласкаво оглядав своїх рятівників. Це вони, його підлеглі, допомогли йому виплисти на землю — без— них він міг би захлинутись на морських хвилях. Задоволений відданістю своєї команди і ще більше тим, що міноносець вдало висаджений в повітря перед самим носом ворога, Ріхтер приклав долоню лівої рук" до серця і схвильовано звернувся до матросів:
— Братці, я ніколи не забуду вас. Похід на Далекий Схід і вчорашній бій зріднили нас навіки. Вважайте мене назавжди своїм другом. Повернемося на батьківщину, і я за бойові заслуги представлю вас до нагороди. Мало того, я особисто прошу кожного з вас запросто заходити до мене на квартиру в Петербурзі, якщо будете будь в чому мати потребу. Допоможу.
Матроси шумно дякували командирові, слова якого, підбадьорили^ їх 46.
Незважаючи на пережиті за останні дні нещастя, до декого вперше повернувся навіть веселий настрій. Залунали дошкульні жарти на адресу ворога, що запізнився.
— Хотіли взяти корабель, а доведеться піймати облизня,— сказав хтось, посміхаючись.
— Усе це добре, а що сталося з Галкіним? — запитав машиніст Єф-ремов.
Жарти одразу припинились, обличчя спохмурніли.
Не інакше, як доведеться записати в поминання за упокій Петра,— зітхнувши, вимовив кочегар і перехрестився.
— Ти ще не хрестись, можливо, він і живий ще.
— Ні, залишитись живим ніяк не можливо.
— Так, а хлопець же який!.. На загин залишився і всіх виручив,— з захопленням обізвався підшкіпер Філіппов.
Усім було жаль товариша, але ім'я Петра Галкіна стало гордістю ікоманди. І ніхто не знав, що насправді з ним трапилось. А було так. Залишившись сам, Петро Галкін дістав кусок конопляного троса, надів >на себе рятувальний пояс і пройшов на корму. Погляд його мимоволі —.був спрямований в бік відпливаючих людей: вони були вже далеко і їм .не загрожувала небезпека від вибуху.
— Час!
Квартирмейстер не пізнав свого голосу, ніби хтось інший скомандував йому.
Спустившись у жилу палубу, він зупинився біля приготовленого бік-.фордового шнура. В його руках уже спалахнув сірник, але він швидко погасив його. Вся його постать застигла на місці. Голова була зайнята точними розрахунками — скільки часу прогорить відрізок шнура до .підривного патрона? Вісім хвилин. Цього більше ніж досить, щоб устигнути заховатись. Тільки після цього він підпалив бікфордів шнур. .Але Галкін затримався — чи правильно загорівся шнур? Усе було добре. Вогонь впевнено йшов до своєї мети. Чорний тонкий джгутик ніби .-відповзав, звиваючись, у бомбовий погріб і поступово скорочувався. Галкін не міг не розуміти, що, можливо, разом з ним також скорочується і строк його життя, і пішов на ніс. Тут він один кінець конопляного троса прикріпив до леєрного стояка, а другим обв'язав себе. В такому .вигляді він спустився за борт, як за бліндироване прикриття, повиснув д став чекати. Звідси йому було видно, як дехто з команди вже виходив ,з води на берег. Чи пощастить йому коли-небудь зустрітись знову з лими дорогими людьми? Вони можуть ще повернутися в Росію, а він... Сльози набігли на очі, а з грудей вирвався голосний вигук:
— Уклін батьківщині!
Ніхто йому не відповів. Він чув тільки знайомі сплески хвиль, що .бились об залізні борти. Потроху димили труби, справляючи враження, .що судно стоїть на якорі і нічого йому не загрожує. Квартирмейстер не відчував страху, але він щулився від дивного відчуття — в нього, незважаючи на сонячний день, чомусь дуже замерзла спина. Можливо, пройшло лише кілька хвилин, а йому здавалось, що він висить над водою довгі й томливі години. Виникла тривожна думка — чи не погас бік-.фордів шнур? Але ніби на відповідь йому, роздираючи нутро корабля, пролунав гуркітливий тріск. Над бортом з виттям і свистом пронеслись куски заліза. Найважчі з них упали тут-таки біля носа, обливши Галкі-,на фонтаном води. Йому здалося, що й сам він разом з кораблем, що рвонувся, злетів у повітря і розсипався блискучими бризками. В на-хтупну мить його рвучко загойдало на тросі, вдаряючи об борт, і йому .стало ясно, що він залишився живий.
Усі розрахунки квартирмейстера на порятунок справдились. Побачивши незруйновану носову частину, він подумав, що і весь корабельч можливо, цілий. Чи не у сні це все було? По тросу він квапливо піднявся на палубу і залишився задоволений своєю роботою: ворогові можуть, дістатися тільки купи розбитого заліза. Більше йому тут робити було нічого. Але переправлятися на берег, щоб наздогнати команду, Петро* Галкін не поспішав. Плавати він не вмів, а на рятувальний пояс не покладав надій. Далися взнаки і наслідки вибуху: від перенапруження м'язи розм'якли, як вата, важко було рушити з місця, шуміло в голові і дуже хотілося пити.
До носу "Быстрого", що піднімався над водою, пристала ворожа шлюпка. Японці збуджено з гортанним вищанням заговорили щось на своїй мові. На їхніх жовтих і чорнооких обличчях відбивалась досада, як у мисливця, що випустив свою здобич, і вони люто замахали кулаками. Те, що вони побачили, дратувало й дивувало їх: на носовому кнехтг висадженого в повітря судна сиділа людина, курила цигарку і, дивлячись на них, скромно посміхалася. Проте навіть і у розлюченого ворога^ не піднялась рука покінчити з цим героєм,— квартирмейстера Галкіна" взяли в полон 47.
"БЛЕСТЯЩИЙ" ПОВОЛІ ЗАНУРЮЄТЬСЯ
Похід на Далекий Схід був особливо важкий для міноносців 2-ї ескадри. Кожний з них мав особовий склад на сімдесят з чимось чоловік. Люди містились у тісних приміщеннях і, через відсутність рефрижераторів, рідко коли споживали свіже м'ясо. Під час невеликих порівняно хвиль, що* мало відбивались на великих кораблях, міноносці так гойдались, що неможливо було приготувати гарячу страву. Іноді це-тривало тиждень і більше, примушуючи офіцерів і команду їсти самі консерви й сухарі. Ще більше гіршало життя під час шторму. Всі люки* наглухо закривалися, і все ж у внутрішні приміщення проникала вода. Від мокрого одягу йшла пара. Не було чим дихати. Міноносці вже не гойдались, а скакали й билися серед розлючених хвиль. У людей було відчуття, ніби вони перебувають в закупореній бочці, яку безперервно* піднімають і скидають з височини. Треба було мати незвичайне терпіння, щоб виносити весь тягар такого плавання.