ДО ОСТАННЬОГО СНАРЯДА
Решта ночі на "Светлане" минула без особливих тривог. Вони почалися вранці, коли за нею погналися два крейсери — "Отава", "Нійта-ка" і контрміноносець "Муракумо". Вони йшли кільватерним строєм, тримаючись на правій раковині.
Командир Шеїн, який з учорашнього дня не сходив з містка, часто оглядався на погоню і хмурнішав. За його розпорядженням, довели число оборотів машини до ста двадцяти, але хід був не більше шістна-дцяти-сімнадцяти вузлів. Це все, що могла дати поранена "Светлана", занурюючись носом у море.
О восьмій годині на місток піднявся старший офіцер Зуров. Він мав такий вигляд, який має людина, що вирішила для себе всі питання і ні в чому не сумнівається. Зібраний, з кашкетом, як завжди, збитим на потилицю, він доповів командирові:
— Сергію Павловичу, за вашим наказом усі офіцери зібрались на військову раду.
Шеїн стиха протягнув:
— Ви залишитесь тут, Олексію Єсандровичу, замість мене, а я піду. В кают-компанії, де зібрались офіцери, було напівтемно.. Електрика
не горіла. Світло проходило в приміщення лише через прочинені двері і щілини задраєних півпортиків. Офіцери, чекаючи командира, стояли мовчки. Тиша надавала похмурої врочистості цим хвилинам, кожний без слів розумів загальний настрій: загибель їхнього рідного корабля неминуча.
В стволі дверей з'явилася висока постать командира. Він згорбився, наче ніс на своїх широких плечах величезний тягар. Дехто з офіцерів не бачив його з учорашнього дня. Для них особливо було помітно, як за одну тільки безсонну і тривожну ніч змарніло його обличчя і стало сірим, ніби присипаним курявою. Не кваплячись, він підійшов до стола, поклав на нього розкритий військово-морський устав, випростався і задивився на присутніх. В його погляді світилася і любов до своїх підлеглих, і сподівання зустріти в кожному з них героя, і жалість до молоді, приреченої на загибель. Вони, в свою чергу, запитливо дивилися на нього. Що він має їм сказати, чим підняти їхній дух перед боєм з сильнішим ворогом на підбитому і майже беззбройному кораблі? Він зволікав, наче не наважуючись відкрити всю правду. Нарешті голос командира забринів спокійно і рівно:
— Усім вам, панове офіцери, відомо, який для нас наближається відповідальний момент. Я пробував відійти, щоб уникнути нерівного бою. Але малий хід, як бачите, не дозволяє нам цього зробити. Проти нас два крейсери, причому кожний з них зокрема сильніший нашої "Светланы". А снарядів у нас на двадцять хвилин стрільби. Наслідок бою можна передрікти наперед — "Светлана" загине. Висловлюйтесь, панове, тепер ви. І
Усі офіцери від молодших і до старших висловили одну думку: битись до останнього снаряда, а потім висадити крейсер в повітря. Мінний офіцер Воронець попередив:
— Мінний погріб з учорашнього дня залитий водою. Тому висадити судно в повітря неможливо.
Трюмний механік Деркаченко вніс іншу пропозицію:
— В останню мить відкрити кінгстони і двері непроникних перебірок. За кілька хвилин крейсер піде на дно.
Командир, захопивши з собою на раду військово-морський устав, можливо, збирався прочитати з нього відповідні до даного моменту статті. Але тепер, вислухавши всіх, він побачив, що в цьому не було ніякої потреби. В заключному слові він сказав коротко:
—г В таку гірку хвилину ви, панове офіцери, дуже порадували мене своєю одностайністю. Отже, ухвалили: тільки-но закінчаться всі снаряди, крейсер затопити.
Востаннє він оглянув обличчя своїх підлеглих, наче прощався з ними, і додав:
— А тепер по місцях, панове офіцери. Бойова тривога! Командира, який повернувся на місток, його старший помічник Зуров
зустрів словами:
— Доганяють нас японці.
Шеїн переказав йому ухвалу ради.
— На "Светлане" і не могло бути іншої ухвали,— впевнено обізвався Зуров.
Командир наказав змінити курс. "Светлана" рушила до корейського берега. Острів Дажелет, скелі якого виднілися вдалині, залишився праворуч. Розрахунки Шеїна зводились до того, щоб урятувати команду, коли буде тонути крейсер. Але японці, очевидно, зрозуміли цей маневр і, користуючись перевагою в ході, намагались відрізати "Светлану" від суші.
Програли бойову тривогу. Старший офіцер міг бути в будь-якому місці судна, тільки не на містку. Такі правила встановилися на всіх кораблях. Але цього не було на "Светлане". Так склалося не тому, що
командир не розумів своєї справи або боявся. Ні. Він не міг обійтися без такої активної особи, якою був Зуров. Ніхто не міг так швидка і точно забезпечити виконання наказу, як цей любитель порядку на судні. Перебування його на містку виправдувалося ще й тим, що він кожної хвилини міг замінити старшого артилерійського офіцера лейтенанта Баркова, який вийшов з правознавців і не користувався довірою командира.
Перший постріл зробив комендор Мякотников з шестидюймової гармати на юті. Снаряд не долетів. Шеїн наказав почекати стріляти. Відстань до ворога все зменшувалась. Він ішов паралельним курсом, намагаючись вийти на лівий траверз "Светланы". Через кілька хвилин* вона відкрила вогонь з ютової і лівої кормової шестидюймових гармат. Диферент на ніс не давав можливості користуватися лівою шкафутною" що була розташована на виступі, і носовою гарматами. Протягом п'ятнадцяти хвилин ворог не відповідав. Очевидно, він сподівався, що* "Светлана" здасться в полон,— іншого виходу з бою японці не чекали. Проте цього не трапилось. На борту "Светланы" не було жодної людини, яка, страхаючись ворожої сили, подумала б про здачу. Японці, можливо, чекали, що ось-ось постріли з "Светланы" замовкнуть,, але вона продовжувала стріляти. Нарешті з її містка помітили, як головний ворожий корабель блиснув вогняними цятками, загуркотіла луна пострілів, і навкруги бортів "Светланы" піднялись водяні стовпи.
"Светлана" часто міняла курс, не даючи ворогові пристрілятися. Але він, маючи перевагу в ході, поступово наздоганяв її. Дистанція стрільби скорочувалась, і все трудніше ставало уникати японських ударів. Спочатку в цьому бою брав участь тільки один ворожий крейсер — "Отава", потім відкрив вогонь і другий — "Нійтака".
На "Светлане" кормовою групою артилерії командував лейтенант Арцибашев. Для нього було зроблено захист з чавунних колосників. Але він не захотів користуватися ним і стояв відкрито, вусатий, з таким бравим виглядом, наче був на навчанні. Світло-русяві кучері його кільцями кучерявились з-під флотського кашкета, хвацько збитого набакир. З якимсь бадьорим захватом він віддавав накази про стрільбу, і його голубі очі сяяли, як у юнака. Добре працювали й комендори, наче-зма-гаючись з ним у хоробрості. Раптом він змахнув руками, ніби хотів щось впіймати, і повалився на палубу. Від його розбитої осколком голови простяглась по дерев'яному помосту червона цівка.