. Учора, стривожене вітром, шаленіло море, а сьогодні воно тільки брижилося. Низьке і сіре небо проводжало нас сльозами дрібного дощу. Матроси, що були на баку, тоскно оглядались назад. За горизонтом зникав останній російський порт.
— Не скоро тепер побачимо рідний берег,— сказав гальванерний старшина Степан Голубев, що любив співати зворушливі романси і грав на гітарі, і на його широкому обличчі, наче від подиву, підвелися брови.
Другий гальванерний старшина Микола Романович Козирєв, вузькогрудий і завжди зігнутий, з сухим рябуватим обличчям, знавець російської і всесвітньої історії, що ніколи не сумував, весело промовив:
— Так, місяців через п'ять, не раніше.
— А може, і зовсім не доведеться походити по російській землі,— невдоволено озвався похмурий гальванер Алференко.
Всі троє були мої друзі. Розмовляючи з ними, я зрозумів, що вони вже знайомі і з нелегальною літературою. Це були хороші й надійні товариші.
Тут же був і мій давній знайомий, з яким я плавав на крейсері "Минин", кочегар Бакланов. Він був надзвичайно лінивий і брудний, славився тим, що міг, забравшись кудись за подвійний борт, проспати тридцять годин підряд. Незважаючи на свій низький зріст, він важив близько шести пудів,— такий був широкий. Спадистий лоб з гулями під густими бровами, широкий ніс сідлом, заплилі і насмішкуваті очі, презирливо вивернуті товсті губи, велике й тупе, наче поліно, підборіддя — всі ці риси вирізняли його обличчя з загальної маси. Незважаючи на свою незграбність і малі затрати енергії, він був ненажера і завжди скаржився:
— Казна від голоду не дасть померти, але й не нагодує досхочу. Я ніколи не забуду випадку, що стався з ним три роки тому. На
верхній палубі крейсера "Минин" він зустрівся з Рожественським. Бакланов давно змінився з вахти, але, як звичайно, був брудний. Адмірал розлютився і, покликавши двох вахтових унтер-офіцерів, наказав їм:
— Вимити це опудало! Та гарненько! Не шкодувати ні соди, ні мила! І піском продраїти його!
Кочегара схопили, роздягли догола і облили з шланга водою. Потім чотири здоровенні матроси взялися змивати з нього бруд. Натирали, не шкодуючи сили, піском голову, шию, обличчя, вуха і всі інші частини тіла. Кочегар вертівся, кректав, морщився. Знов поливали його з двох шлангів, струмені яких били так сильно, що він ледве тримався на ногах; знов починали надраювати його піском, як мідяшку, стираючи на ньому шкіру майже до крові. Після цього мили ще з милом і содою. Через півгодини його не можна було впізнати: таким чистим і з такою тонкою та ніжною шкірою він, напевне, був тільки в перший день свого народження.
На "Орле" у кочегара був нерозлучний земляк, мінер на прізвисько Вася Дрозд. Так прозвали його за те, що він складав віршики і сам співав, їх як пісні. Правда, вірші його були слабенькі, сентиментальні, з сльозою, але матросам вони подобались. Довгоногий, з великою вихрястою головою, він ходив, трохи горблячись, наче носив на собі тяжкий вантаж. Характери в обох були зовсім різні: один був надто лінивий, махнув на все рукою, другий —надто гарячий, мріяв завоювати життя. Виходячи вони на бак, здавалося, лише для того, щоб обов'язково полаятися між собою.
І тепер кочегар Бакланов, сидячи із своїм другом на виступі двадця-тидюймової башти, сказав:
— Ідемо, Дрозд, в чужі моря.
— Ну то й що ж?
— Співай відхідну.
— Чому відхідну?
— Вб'ють тебе японці.
— А тебе?
-— Мене ні. А тебе смерть вподобала. Бачу це по твоїх очах. Вася Дрозд вибухнув лайкою.
Але кочегар Бакланов був байдужий і, як завжди в таких випадках, поставив своєму другові несподіване запитання:
— Скажи, Дрозд, скільки в хвості у чайки пір'їн?
— Цього не знаю, але зате знаю інше: під хвостом у неї більше розуму, ніж у тебе в голові.
— З дурня на службі менше питають. І навіщо нашому братові розум потрібен? Все одно адміралом не зроблять.
Інші тихо розмовляли про каверзи японців: через день або два ми обов'язково зустрінемося або з їхніми підводними човнами, або з міноносцями.
За кормою танула остання смужка російської землі. Кінець. Безпосередній зв'язок з батьківщиною урвався надовго. Хто з нас і яким шляхом повернеться назад?
О пів на другу з містка розпорядились: Команда! Чай пити!
А о другій годині пробили сигнал "дроб-тривогу".
Почалось артилерійське навчання. Команда бігом ставала на свої місця. Обслуга гармат, як баштових, так і казематних, кинулась до своїх гармат. Квапливо знімали з них чохли, з дульної частини виймали пробку, ставили на місце приціл. Інша частина людей, відкривши бомбові погреби і крюйт-камери, швидко спускалася вниз, на саме дно судна. В цих приміщеннях було душно і жарко, матроси скидали з себе сорочки, щоб вільніше було працювати.
Для 75-міліметрової артилерії були окремі погреби. Тут патрони зі снарядами вантажились в особливі бесідки, які по елеваторній трубі підіймалися нагору, до гармат. Нагорі обслуга подачі, вийнявши патрони з бесідки, клала їх рядком на брезент. Комендор, хазяїн гармати, наказував:
— До заряду!
Замковий номер обслуги відкривав затвор гармати, а піднощик вкладав патрон із снарядом в казенну її частину.
— Замок! — наказував хазяїн гармати.
Замковий номер закривав замок і кидав застережливе слово:
— Туйсь!
У нас на кораблі намагалися навчитися керувати артилерією з бойової рубки по циферблатах. Такі прилади були в кожній бойовій башті, в кожному казематі і в батарейній палубі. Різні стрілки на них, пересуваючись за допомогою електричного струму, показували початок або припинення стрільби, напрям стрільби, відстань до ворожого судна і рід снарядів, які треба було застосовувати.
Коли гармата була готова до пострілу, хазяїн її, глянувши на циферблат, наказував:
— Приціл вісімнадцять кабельтових, цілик сорок п'ять! Установник прицілу встановлював приціл і цілик на вказані цифри. Хазяїн гармати, орудуючи підіймальними поворотними механізмами,
наводив свою гармату на той чи інший предмет і стріляв, спочатку крикнувши:
— Плі!
Але цього разу не стріляли, бо це було тільки навчальне заняття. Гармату зараз же розряджали, а потім знов починалось таке саме тренування людей, що обслуговували артилерію. Все це робили .під наглядом офіцера — плутонгового командира.