Ми зійшлись біля канцелярії і біля барака, де перебували ці зарозумілі люди, і коли ми стали просити у них різні політичні книги та списки, то вони озброїлись ножами і зухвало поводилися з командою" (с. 74).
Далі і в цьому підлесливому листі згадується, як полонені спалили мої "книги і записки". А тепер я від себе розкажу, як все було.
До Японії, коли там скупчилось багато наших полонених, прибув доктор Руссель, президент Гавайських островів, а в минулому — російський політичний емігрант. Він почав видавати для полонених журнал "Япония и Россия", на сторінках якого я теж часом друкував маленькі замітки. З перших номерів, з тактичних міркувань, журнал був дуже поміркованим, але потім поступово ставав все більш революційним. Крім того, доктор Руссель почав поширювати серед полонених нелегальну літературу. В Кумамота література ця приходила на моє ім'я. До мене навідувались люди з усіх бараків, брали брошури і газети. Сухопутні частини читали їх з оглядкою, все ще побоюючись майбутньої кари; матроси були сміливіші.
Це проникнення революційних ідей в широкі військові маси стривожило деяких офіцерів, що жили в іншому кумамотському таборі. Вони почали поширювати різні чутки серед полонених нижніх чинів, кажучи: всі, хто читає позацензурні газети та книжки, переписані, після повернення в Росію їх будуть вішати.
Настала осінь. В серпні Росія уклала мир з Японією, але нас на батьківщину не відсилали. Ця обставина дуже хвилювала полонених.
Якось увечері, 8(21) листопада, до нас у табір прийшли два офіцери: армійський штабс-капітан та козачий осавул. Вони завели розмову з нижніми чинами. Навколо канцелярії зібрались сотні дві солдатів та кілька десятків матросів. Обидва офіцери стояли на ґанку, сторожко оглядаючи натовп. Більше розмовляв козачий осавул, літній чоловік з сивизною в густій бороді. Він розпитував про наше життя. Хтось, звертаючись до нього, запитав:
— А чи правда, ваше високоблагородіе, що в Росії тепер проголошено свободу?
Осавул силувано посміхнувся і сказав:
— А навіщо вам свобода потрібна? По-матірному ви завжди могли вільно лаятись.
Тут же інший солдат, сорокалітній вусатий чоловік із запасних, поставив ще більш наболіле питання:
— Ваше високоблагородіе, чому нас на батьківщину не відсилають? Мир давно укладено, а ми все тут нидіємо.
Чекаючи відповіді, всі притихли. Осавул, так само посміхаючись, промовив:
— Он вам чого захотілось — на батьківщину попасти. Не побачите ви її більше ніколи!
— Тобто як це розуміти? — здивовано знову спитав вусатий солдат і, підійшовши ближче до ґанку, злякано розкрив рота.
Тінь тривоги пробігла по обличчях інших полонених, всі витягли шиї і в напруженому мовчанні вп'ялися в обличчя осавула. Він раптом став серйозним і провадив далі:
— Я вам, братці, зараз поясню, в чому тут річ. Серед вас, полонених, завелись політикани. Без сумніву, вони підкуплені японцями. Ці політикани поширюють серед вас різні шкідливі книжки, які видаються коштом наших ворогів і прищеплюють вам мерзенні думки, що не треба царя, уряду, релігії. Для чого це робиться? Щоб посіяти серед православного народу смуту, загальну різанину, анархію. А в Росії, як вам уже відомо, і без вас діється бозна-що — всюди безпорядки, бунти. Хто з вас розумніший, той одразу зметикує, що з цього повинно вийти. Хіба цареві не відомо, що політикани, ці продажні тварюки, геть розбестили вас? А коли так, то невже він, на вашу думку, такий дурний, щоб заплатити японцям гроші і вивезти вас на свою голову? Адже ніхто не став би виручати своїх ворогів з лиха, знаючи наперед, що, крім шкоди, від них нічого не матимеш. Ні, не бувати вам на батьківщині! Ви загинете тут.
Козачий офіцер вціляв у точку. Його докази видались такими переконливими, що більшість не мала сумніву в їх правдивості. І справді — адже є якась причина, що після укладення миру так довго не відсилають полонених у Росію.
Хтось із матросів крикнув:
— Найшли, дурні, кого слухати! Бреше він! Полонені, хвилюючись, загаласували. Осавул, виждавши момент, підвищив голос:
— Це я, козачий офіцер, вірний слуга батьківщини, і раптом — брешу? Коли хочете знати, я тричі був поранений на фронті.
Йому, мабуть, уперше довелося почути від нижнього чина зухвалі слова образи. Вражений, він якось дивно засіпав головою. Несподівано для всіх він заплакав, а потім зняв свій кашкет і, показуючи на сивіюче волосся, почав викрикувати з якимсь внутрішнім болем:
— Коли ви мені не вірите, то повірте моєму сивому волоссю, що я правду вам кажу. У кожного з вас є мати. Що може бути дорожче від імені матері! Я клянусь ім'ям матері своєї, що ваші кості будуть зариті в японській землі. Я кажу це тільки тому, що мені щиро жаль вас.
Здавалося, охоплений зрадницьким натхненням, він сам вірив у те, що говорив. Це справило на солдатів приголомшливе враження. Особливо стривожились запасні. У кожного з них постійні думи про далеку домівку і про покинуту сім'ю давно згризли серце. Почулись вигуки, роздратовані й тоскні:
— Ах, мерзотники! Ах, політикани! Що вони з нами зробили...
— А у мене вдома діти залишились...
— Пропала для нас батьківщина...
Момент для заперечення офіцерові був пропущений. Кожне слово з нашого боку могло б викликати у солдатів вибухи обурення. Розлючені і на якийсь час засліплені, вони ладні були в ту ж мить помститися на будь-кому — і за пережитий біль розлуки з рідними, і за всі злигодні, і за тягар тривалого полону.
Хтось із полонених в розпачі залементував:
— Ваше високоблагородіе, що ж тепер нам робити?
На це була негайна відповідь, холодна й сувора, як металічний брязкіт рушничного затвора:
— Треба добре провчити цих політиканів. А потім царю-батюшці прохання напишіть. Можливо, він змилосердиться над вами і простить вас.
Офіцери зникли, але думка, кинута ними, як нічна лиховісна птиця, перелітала з одного барака до другого, породжуючи заворушення серед полонених.
Другого дня, після сніданку, до барака № 2, де я жив, почали підходити солдати. Коли їх зібралося кілька десятків, вони поставили вимогу дати їм на розправу мене і найближчого мого помічника, мінера ослябської команди Костянтина Степановича Болтишева. В бараці жило сто п'ятдесят матросів, і ми легко відбили нападників. Але взагалі в таборі сухопутних полонених було вдвічі більше, ніж моряків. Натовп швидко зростав, збільшувався, оточуючи наш барак з усіх боків. Деякі солдати озброїлись сокирами, взятими з кухонь, інші — кілками й камінням. Лунали вигуки: