Якою ненавистю відповість йому вся країна і за безглузду загибель ескадри, і за марні жертви?
Так, тут було про що задуматися. Здавалося б, такому зарозумілому і з таким хворобливим самолюбством адміралові нічого не лишалося іншого, як розбити голову об залізну перебірку. Але цього він не зробив. Гордість і приниження уживалися в ньому разом. І це виявилося лише перед лицем ворога, як видно стає під час відпливу дно морської обмілини. Він падав на койку і, зітхаючи, лежав на ній, смутний і притихлий 38.
Вранці 17 травня прибули в японський порт Сасебо.
Ще здалека побачили там свої броненосці: "Император Николай І", "Адмирал Сенявин" і "Генерал-адмирал Апраксин". На них майоріли прапори Країни сонячного сходу. Баранов, кивнувши в їхній бік головою, весело заявив:
— Виходить,|не тільки ми здались.
Далі він був заклопотаний тільки своїми чемоданами, набитими казенним добром. їх було в нього дванадцять штук, але цієї кількості йому було замало. Довелося ще додати чотири: два великі і два маленькі. Потім він захопив суднову касу— шість тисяч фунтів стерлінгів. З такої великої суми він нічого не хотів дати не тільки матросам, але й офіцерам. Клап'є де Колонг, дізнавшись про це, ввічливо сказав Баранову:
— Я пропоную вам видати офіцерам по двадцять фунтів позичково. В Росії вони повернуть вам ці гроші.
Баранов скипів і, хоч "Бедовый" був під японським прапором, несподівано відрубав:
— Тут я командир! І ніхто не має права робити мені вказівки. Я за все відповідаю.
Але потім чомусь роздумав і видав кожному офіцерові по двадцять фунтів.
Настрій у Баранова, підігрітий наживою, був чудовий. Синявою пломеніли круглі очі. Як завжди, ретельно була розчесана атласна борода. Здавалося, в ній нема жодної зайвої волосинки. Покидаючи свій міноносець, він поляСкав долонею по його трубі, ніби віщий Олег свого коня, і ласкаво промовив:
— Прощай, рідний!
Японці, колись нагородивши Баранова своїм орденом Сонячного сходу 4-го ступеня, наче наперед знали, що він відплатить їм за це з подякою.
Чи згадав він у цей час про свого сина? Адже той, мічман Баранов, високий, худорлявий юнак, лишився на гинучому кораблі "Александр III" без надії на порятунок. При самій тільки думці про це мусило б здригнутися батьківське серце.
МИ ВСІ ПОМРЕМО, АЛЕ НЕ ЗДАМОСЯ
У серпні 1904 року, перед відходом 2-ї ескадри з Кронштадта, в розкішній кают-компанії броненосця "Александр III" дружини й родичі офіцерів та добірна цивільна публіка зібрались на прощальний банкет. Проводи були урочисті. Раз у раз над розкішно сервірованим столом, заставленим батареєю пляшок, стравами і квітами, піднімались бокали шампанського з тостами на славу російської зброї. Палкі були напутні промови гостей, побажання перемоги над ворогом і щасливого повернення на батьківщину. І саме в розпалі гучних овацій несподівано пролунали зловісні слова. Захопленій публіці відповів командир броненосця "Александр III", капітан 1-го рангу Бухвостов:
— Ви дивитесь і думаєте, як тут все добре влаштовано. А я вам скажу, що тут зовсім не все гаразд. Ви бажаєте нам перемоги. Нічого й казати, як ми її бажаємо. Але перемоги не буде!.. За одне я ручуся: ми всі умремо, а не здамося...
Бухвостов скінчив. У кают-компанії запала тиша, наче в моргу.
Нарядна аудиторія була приголомшена. Мало того, що промова була траурна, але найбільш гнітило присутніх те, що таку заупокійну російському флотові виголосив один з найкращих морських командирів — кандидат в адмірали. Не того чекали від Бухвостова, який нещодавно відсвяткував двохсотліття Преображенського полку як нащадок першого солдата-гвардійця.
Командирові слова виявились пророчими. Але вони пролунали не на всю країну, яка нічого не знала про непідготовленість свого флоту, а лише в тісних стінах кают-компанії.
Але вернімося до 14 травня.
За "Суворовым" наступним мателотом був "Александр III". Флагманський корабель з самого початку бою зазнав таких пошкоджень, що важко було йому оправитися. Він вийшов із строю. Ескадра, ніким не керована, була залишена напризволяще.
І ось тоді на зміну "Суворову" з'явився броненосець "Александр III", з ім'ям якого назавжди лишаться зв'язаними найжахливіші спогади про страхіття Цусіми. Після того, як ескадра втратила адмірала, він став на чолі бойової колони і повів її далі. На цей броненосець обру-шився весь вогонь дванадцяти японських кораблів. А він, прийнявши на себе весь тягар артилерійського удару, тим самим ціною своєї загибелі рятував решту наших суден. У безвихідній обстановці бою він іноді навіть проявляв ініціативу, на яку тільки був здатний, не раз прикривав собою "Суворова" і намагався прорватися на північ під хвостом ворожої колони. Одного разу йому вдалося скористуватися туманом і тимчасово вивести ескадру з-під огню. На протязі кількох годин він з надприродною мужністю вів бій проти переважаючих сил ворога.
Надвечір це була вже не війна, а бойня.
Броненосець "Александр III", як і інші кораблі, не витримав нарешті ворожого натиску. О шостій годині, сильно накренившись, він вийшов із строю. Вигляд у нього в цей час був жахливий. З масою пробоїн у бортах, із зруйнованими верхніми надбудовами, він весь обгорнувся чорним димом. З проломів, з купи розбитих частин виривалися фонтани вогню. Здавалося, що вогонь от-от добереться до бомбових погребів та крюйт-камер, і броненосець злетить у повітря. Але він через якийсь час
оправився і, мляво відстрілюючись, знову вступив у бойову колону. То була остання спроба чинити ворогові опір.
Що діялося під час бою на його містках, у бойовій рубці, в баштах і на палубах? Хто ж саме був тим фактичним командуючим, що так талановито маневрував у залізних лещатах японців? Чи був це командир корабля, капітан 1-го рангу Бухвостов, його старший офіцер Племянников, чи під кінець останній уцілілий в строю молодший з мічманів? А може, коли нікого з офіцерів не лишилося, корабель, а за ним і всю ескадру вів старший боцман або простий рульовий? Це назавжди лишиться таємницею.
Але поведінка цього гордого корабля в найжахливішому морському бою, який тільки знає історія, у багатьох викликатиме здивовання.