Баранов наказав перепитати про долю свого сина семафором. І цього разу відповіді не дістав. Навкруги почали падати снаряди. На "Бедовом" почулися незадоволені голоси:
— З "Осляби" нікого не врятували, а тут даремно рискуємо життям! Міноносець повним ходом пішов до допоміжних крейсерів. Вперше
командир явився перед підлеглими таким пригніченим. Він якось зразу втратив твердість, обм'як, круглі очі почервоніли. Безнадійно він оглядався назад, на палаючий броненосець, де лишився його рідний син, приречений на смерть.
За весь час денного бою "Бедовый" жодного разу не підійшов до флагманського корабля. Він не зробив жодного пострілу, не випустив жодної міни. Зате й сам не дістав ніяких пошкоджень.
Увечері "Бедовый" разом з міноносцем "Грозный" приєднався до крейсера "Дмитрий Донской" і пішов за ним. Настала ніч. Поблизу і десь далеко чувся гуркіт гарматних пострілів. Строчили в просторінь кулемети, різали пітьму світлові смуги прожекторів. Три судна посувалися разом. "Бедовый" тримався на правій раковині крейсера. Командир Баранов наказував своїм підлеглим:
— Як свого ока, бережіть "Донского"! Не відставати від нього! Це наш захисник.
Несподівано к трьох-чотирьох кабельтових тьмяно вималювався обрис якогось корабля, що відкрив вогонь по міноносцю. Баранов заволав:
— Боже мій, та що ж це таке робиться!?
Це був крейсер "Владимир Мономах", що помилково прийняв свої міноносці за ворожі. А втім, все обійшлося гаразд.
Коли небезпека минула, командир Баранов, заспокоївшись, почав покрикувати на містку:
— Ближче, ближче тримайтеся до "Донского", щоб він не сплуїав нас з японцями!
Дальша частина ночі пройшла без пригод.
"БУЙНЫЙ" РЯТУЄ ФЛАГМАНА
• Цілковиту протилежність Баранову являв собою командир "Буйного", капітан 2-го рангу Микола Миколайович Коломейцев, моряк тридцяти восьми років, високого зросту, ставний, що завжди прожогом бігав по палубі. Якби хто задумав проставити прикмети його обличчя в паспорті, то він написав би: худорлявий блондин, проникливо-сірі очі, задумливий лоб, прямий, тонкий ніс, маленький рот з щільно стиснутими губами, закручені догори вусики, борідка пласкою щіточкою. Але під цією звичайною для багатьох офіцерів зовнішністю ховались непохитна сила волі, сміливість і спритність.
Начитаний і освічений, він знав кілька іноземних мов. йому не раз доводилося бувати в закордонних плаваннях. Перед війною він командував криголамом "Ермак" і проявив себе прекрасним капітаном.
Дехто з офіцерів знав про такий випадок з минулого життя Коломейцева.
В 1900 році Академією наук була організована експедиція під начальством барона Толя для дослідження Новосибірських островів у Льодовитому океані. В. червні експедиція виїхала з Петербурга на яхті "Заря", тримаючи напрям навколо Норвегії на Мурман. А через три місяці, пройшовши Югорським Шаром, яхта уже вступила в Карське море. Плавання тривало, поки досягли Таймирського півострова. Тут в одній з бухт, недалеко від мису Челюскіна, "Заря", яку затирала крига, спинилась на зимівлю.
В числі членів експедиції був і лейтенант Коломейцев. Спочатку він допомагав барону Толю, роз'їжджаючи собаками по берегу, провадити наукові спостереження. Потім вони за щось посварилися. Розрив поглиблювався, спільне життя ставало нестерпне. Надії на примирення не було: і той, і другий були самолюбиві.
Тоді лейтенант Коломейцев вирішив покинути яхту "Заря", підмовивши на це ще одну людину — козака Расторгуева. Але перед ними постало грізне питання: куди йти? Найближче село Гальчиха, що складалося з кількох дворів, розташоване на березі Єнісею, було за дев'ятсот кілометрів. На, такому довгому шляху можна було зустріти і снігові замети, і гори, і провалля, і інші несподівані перешкоди. Лютувала зима з найпекучішими морозами. Над величезною пустинею, яка не знала нікого, крім голодних звірів, висіла тримісячна полярна ніч. Часом похмура пітьма наповнювалась різноголосим завиванням пурги, від якої був єдиний порятунок—заритися в замет. Але Коломейцев був непохитний в своєму рішенні. Він пішов разом з Расторгуєвим. Члени експедиції, що лишилися на зимівлю, вважали лейтенанта і його супутника безумцями, що самі себе прирекли на загибель. Тому дуже зраділи, коли через дві доби знову побачили їх на борту "Зари". Барон Толь тріумфував. Але даремне! Коломейцев повернувся на яхту тільки тому, що забув... голки для примуса! Кілька годин він відпочивав, а потім знову разом з козаком вирушив у далеку путь. На цей раз обидва щасливо досягли Гальчихи.
На "Буйном" Коломейцев завів сувору, але розумну дисципліну. Насамперед він вимагав від своїх підлеглих знання морської справи, вмілого поводження з механізмами, влучності мінної і артилерійської стрільби і чіткості у виконанні його розпоряджень. Бойова підготовка на його міноносці завжди була на висоті.
Командир Коломейцев був людиною незалежною. Він не любив плазувати перед вищими чинами. От за це його й не терпів командуючий ескадрою. Міноносець "Буйный" протягом цілого походу був мішенню для глузувань адмірала Рожественського. Накази видавалися в такому дусі: "Як завжди, міноносець "Буйный" вирізнявся своїм буйним виглядом і псував колону..."
Під час стоянки на Мадагаскарі Коломейцев несподівано захворів на жовту лихоманку. Він здав командування своєму помічникові і перейшов на госпітальний корабель, бо на міноносці не було ні лікаря, ні лазарету. Про свою хворобу він негайно повідомив штаб. З цього приводу з'явився наказ адмірала, в якому говорилося: "Командир "Буйного" ганебно дезертирував з міноносця, кинувши його напризволяще..." Тим часом Коломейцев лежав хворий з сорокаградусною температурою.
І от, у Цусімському бою, коли потрібна була справжня відвага, а не бутафорія, випадок наче нарочито зіставив цих двох командирів — Баранова і Коломейцева.
Як тільки "Ослябя" вийшов із строю, "Буйный" повним ходом поплив до нього. Броненосець скоро потонув. На місці його загибелі цей міноносець опинився раніш за всіх. Він зупинився серед гущі людей, що борсалися в хвилях. Коломейцев, стоячи на містку, командував різким голосом:
— Вельбот спустити! Приготувати кінці для рятування!