З містка побачили, що до нас прямує японський міноносець. На "Орле" закінчували знищення секретних документів. В батарейній палубі появився тяжко поранений молодший штурман Ларіонов. його важко було впізнати: тужурка залита кров'ю, з одного погона зірвана лейтенантська зірочка, ліва рука на перев'язі, голова й лице забинтовані, відкрите тільки праве око. Ларіонов не міг самостійно пересуватися. Два матроси вели його під руки, а перед ним, наче на похоронах, урочисто йшов сигнальник, несучи в руках загорнуті в підвісну парусинову койку історичний і вахтовий журнали, морські карти й сигнальні книги. В койку поклали кілька 75-мілімегрових снарядів, і вузол шубовснув через гарматний порт у море. Це сталося в ту мить, коли ворожий міноносець пристав до корми "Орла".
Японські матроси, озброєні гвинтівками, швидко висаджувались на палубу броненосця. їх було близько сотні. Разом з ними прибули чотири офіцери, з яких капітан-лейтенанта Накагава, як найстаршого, було призначено командувати "Орлом". Через хвилину-другу, за вказівкою свого начальства, вони розсипались по всьому кораблю, взявши під охорону уцілілі башти, мінні відділення, бомбові погреби, крюйт-камери, динамо-машини та інші місця. Частина їхньої неозброєної команди спустилася в машини й кочегарки.
Наші матроси, не соромлячись присутності японців, і далі пили-гуляли. На кормі напівзруйнованого мінного катера були машинні квартирмейстери Громов і Нікулін, машиніст Цунаєв і якийсь кочегар. Перед ними стояли банки з м'ясними консервами і відро з ромом. З катера лунали голоси:
Отречемся от старого мира, Отряхнем его прах с наших ног...
Наш пес Вівторок, який мандрував з нами від Ревеля до Цусіми, ніяк не міг примиритися з перебуванням японців на судні. Він одразу побачив, що в них обличчя були інші, ніж у російських моряків. А найбільш йому, мабуть, не подобався незвичний для собачого нюху новий запах східноазіатських людей. Правда, він не кусав їх— він не звик до того, щоб кидатися на людей. Але він, наїживши буру шерсть і вищиривши зуби, гавкав на них так люто, наче вони були його особистими ворогами. І ніхто не міг примусити Вівторка замовкнути. З верхньої палуби його прогнали в батарейну, але він і там не втихав. Всюди, де тільки зустрічалися йому японці, він захлинався від гавкоту, ніби поставив собі за мету вижити їх з корабля.
Годині о другій повернувся на броненосець Сидоров. Ми вже стояли у фронті на верхній палубі. Приблизно дві третини нашої команди японці вирішили відправити на свій броненосець "Асахі". До нас приєднали офіцерів: старшого інженер-механіка Парфьонова, трюмного інженера Румса, лейтенантів Модзалевського й Саткевича, мічманів Сак-келарі і Карпова, та обер-аудитора Добровольського. Сидоров об'явив умови здачі:
— Панове офіцери, вашу зброю, власне майно і гроші ви зберігаєте при собі. Далі вам надано право повернутися до себе на батьківщину, якщо дасте підписку, що не будете більше брати участі в цій війні. Команда також може взяти свої власні речі й гроші.
Японці більше не дали говорити Сидорову і негайно посадили його на свій паровий катер. Слідом за ним спустились і інші намічені офіцери. Потім почалась посадка на баркаси нашої команди. Бажаючи подивитись на японський броненосець, я навмисне попав в число тих, що від'їжджали. На, шканцях, спираючись на милиці, стояв інженер Васильєв. Я кинувся до нього попрощатися. Потискуючи мою руку, він наказував мені:
— Бережіть себе для важливішої роботи. Попереду грандіозні події. Пам'ятайте, що з сьогоднішнього числа в, історії Російської імперії починається новий розділ.
Поряд з Васильєвим стояв священик Паїсій, зачудовано позираючи на японців. До нього наблизився кочегар Бакланов і, обнаживши голову, сказав навмисне розбірливо й голосно:
— Прощай, козел у сарафані!
Під вибух матроського реготу священик розгублено закліпав очима.
З парусиновими чемоданами, набитими більше книжками, ніж речами, я спустився на баркас. Коли ми рушили, буксировані паровим катером, я востаннє оглянувся на свій корабель. На мить в пам'яті чомусь виплив епізод з далекого дитинства. Мені було п'ять років. Під пекучим промінням післяобіднього сонця мати жала в полі жито. А я сам, граючи у війну, гасав з криком по вижатій ниві. В руках у мене була палиця, яка заміняла рушницю, спис, гармату. Уявні турки падали під моїми ударами, як стеблини жита під серпом матері. Полукіпок уявлявся мені ворожою фортецею. Я напав на фортецю і, спіткнувшись об борозну, з усього розмаху ткнувся обличчям у колючий огузок снопа. З губ полилася кров, гострим болем занило ліве око. Я з плачем кинувся до матері,, а вона, злякана, притулила мене до своїх грудей і заговорила докірливо-ласкавим голосом:
— Ах, Альошо, Альошо! Непутящий мій синку. Молитися треба, а ти воювати надумав. Від цього люди щасливі не бувають.
Відтоді минуло двадцять два роки. За цей час я багато пережив, багато бачив і вичитав з книг, і тепер, в думках перебираючи минуле, я згадав вислів одного філософа: "Людина до сорока років — це текст, а після сорока — коментарі до цього тексту". До цього віку мені ще далеко. І якщо філософ має рацію, то за час плавання на "Орле", а особливо за останні півтори доби, коли я разом з іншими дихав повітрям руйнування і смерті, текст моєї душі збільшився до колосальних розмірів.
Броненосець злегка погойдувався на мертвих брижах. Фарба на ньому обгоріла, злущилась. Вчора він був чорним, сьогодні став попелястий, наче посивів у бою.
Коли броненосець "Орел" здався в полон, тяжко пораненого командира Миколу Вікторовича Юнга перенесли з операційного пункту в заразний ізолятор. Це невелике подовжене приміщення з одним ілюмінатором уціліло в бою. Хоч на судні виникало дуже багато пожеж, тут переборки й стеля, як і раніш, блищали білою емалевою фарбою. В головах єдиної залізної койки, закріпленої уздовж борту, стояв невеликий столик, у ногах — стілець.
Командир, з пробитим шлунком і печінкою, з потрощеним плечем і з неглибокими ранами на голові, був у безнадійному стані і, лежачи на койці, марив. На прохання наших офіцерів, до дверей ізолятора був поставлений японський вартовий, що охороняв вхід туди головним чином від ворожої команди. Це було зроблено для того, щоб Юнг не догадався про здачу його судна в полон. Нестерпно довго він боровся зі смертю, сповнюючи ізолятор то стогоном, то викриками. Біля нього невідлучно був новопризначений вістовий Максим Яковлев, замість убитого Назарова, часом приходив до нього старший судновий лікар Макаров.