— Ніколи в житті не думав, що доведеться мені бути в ролі погонича худоби.
Радіотелеграфіст Собешкін ніяк не міг забути про самосуд, вчинений моряками над "Изумрудом".
— Коли я став підпалювати бікфордів шнур, то в мене руки тремтіли. Мені здавалася, що разом з начальством і я роблю злочин.
Кочегар Кабелецький обурювався:
— Треба було нам тоді заарештувати командира, а крейсер спробувати самим зняти з каміння.
Інші йому заперечували:
— Ну й пішли б усі у в'язницю.
Дисципліна в загоні падала. Вона й не могла довго триматись. Сорок два дні тривав цей ганебний похід. Як безпритульні бродяги, матроси йшли, клен учи свою долю, злі й відчайдушні, зі сміливими думками. Починався розлад між начальством і командою. Матроси лягали й вставали вже без переклички. Офіцери почували перед ними страх і намагалися триматись біля варти, озброєної гвинтівками.
На залізничній станції Океанська спорожніли всі будинки. Жителі, старі й малі, висипали на широку вулицю, обсаджену тополями. Ще здаля вони побачили довгу хмару куряви, пронизану промінням призахідного сонця. Здавалось, що це наближається до станції якась грізна сила. Та незабаром перед ними постало небувале видовище. Ідучи наостанку в ногу, показалися моряки, обірвані, одягнені в чудне убрання, до жіночих кацавейок включно. Одні були босі, інші сяк-так пообмотували собі ноги сировими бичачими шкурами, а зверху—мотузками. Через мозолі немало воїнів шкутильгали. За ними з тужливим ревом сунулась величезна череда рогатої худоби. Відомо, як бики й корови не люблять довгої мандрівки, а від надокучливої комашні вони нервують і дратуються. Побачивши село, вони бігом кидаються туди, сподіваючись знайти там відпочинок та спокій. Так було й тут. Вступаючи у виселок при станції Океанська, численний гурт кинувся врозсип до будинків. Голоси людей змішались з муканням худоби. Це кричали матроси, що виконували роль пастухів. З дрючками або нагаями, надриваючись від лайки, вони заступали шлях тваринам, що розбігались, і тіснили їх в загальну масу приречених голів. Місцеві жителі, прочитавши на кашкетах напис "Изумруд", посміювались:
— Мабуть, набридло їм плавати.
— Так, корабель на худобу проміняли.
На станції Океанська худобу здали генералові Шушинському. Барон Ферзен дістав від нього подяку. Страждання моряків закінчились. Вони могли спочивати, їдучи далі вже поїздом. До Владивостока ізумрудівці прибули вночі. Начальство місцевого гарнізону, ніби на сміх, зустріло їх з музикою, як справжніх героїв.
Нові враження нахлинули на людей, але ці враження не могли заглушити того, що сталося в бухті Св. Володимира. Назавжди закарбувалися в їхню пам'ять пустинні береги бухти та лункі вибухи, що перетворили "Изумруд" на безформну, димуючу руїну. Мертвий, він далеко залишився позаду на камінні, вже не потрібний нікому з його команди. Але інші покоління моряків, запливаючи в бухту й дивлячись на спотворений скелет крейсера, який стирчить з води, ще довго будуть говорити про те, до якого безумства може довести паніка на війні.
ЛЮДИ БОЙОВИХ ТРАДИЦІЙ
Броненосець берегової оборони "Адмирал Ушаков", пошкоджений напередодні у бою, вночі відстав від загону Небогатова і йшов самостійно до Владивостока. Біля його штурвала стояв широколиций і вусатий рульовий, намагаючись не збитися з курсу — норд-ост 23°. Корабель проходив мимо острова Дажелет, де вранці російський флот попав у западню. Звістка про це ще не дійшла до "Ушакова", і він мав неминуче зустрітись з японцями. Але можна було наперед сказати, що його доля не буде схожою на долю кораблів загону Небогатова. На цьому броненосці були люди з іншими поглядами на військовий обов'язок, натхненні своїм командиром. Позначався на них вплив і ще однієї людини, яка сама була відсутня, але велике ім'я її було для кращих моряків втіленням мужності і слави російської зброї.
Наприкінці квітня випав ясний день. Спокійно колихалася гладінь океанських просторів з променистими далями. Осяяний промінням тропічного сонця, дотримуючись кільватерного строю, легко і плавно погойдувався військовий корабель. Низькобортний, однотипний з "Сеня-виньш" і "Апраксиным", він особливо вирізнявся двома високими трубами, що вивергали товсті клуби диму; пасма його, підіймаючись в лазурну височінь, танули й нагадували морякам легкі хмаринки далекої батьківщини.
Це був броненосець берегової оборони "Адмирал Ушаков".
По містку важко і впевнено походжав, покурюючи цигарку, високий і плечистий літній моряк. Його повнокровне обличчя з роздвоєним підборіддям, з великими рудими вусами було спокійне. У всій могутній постаті моряка, в його поставі й рішучих рухах було щось владне і підкоряюче. Серед своїх людей він славився як справжній герой моря, мужній, з великими пристрастями. А дивлячись на нього збоку, можна було подумати, що це походжає справжній корсар, якому пощастило на здобич. По зовнішньому вигляду ця роль на сцені підійшла б йому без усякого гриму. Але таким він лише здавався. Насправді ж це був чудовий командир судна капітан 1-го рангу Володимир Миколайович Міклуха-Маклай, рідний брат відомого російського мандрівника і першого дослідника островів Мікронезії.
Усіх, хто добре його знав, дивувало, що цей здібний і освічений моряк командує не кращим найновішим кораблем, а всього тільки маленьким броненосцем берегової оборони.
Міклуха-Маклай всяку справу робив з захватом. Це була незвичайна людина. Правда, неходжених шляхів у нові землі він не відкрив, як його брат, але багато плавав на різних кораблях і вважався досвідченим моряком.
В нього були великі знання і з військово-морської історії. Він не домагався підвищення на службі. Його не вабив навіть адміральський чин, якого він міг би дістати, затримавшись в тилу. Міклуха намагався скоріше попасти на війну. Особливо йому хотілося битися з японцями. Ненависть до них залишилась у нього з молодих років. Він добре їх знав, довгий чаф плаваючи командиром на пароплаві Добровільного флоту "Владивосток" біля берегів Японії.
Він уперше потрапив на корабель, коли був ще гімназистом. Море вабило Міклуху, і він вступив до Морського кадетського корпусу. Там він приєднався до передової молоді і був членом таємного "Китоловного товариства", яке поширювало заборонену літературу. Про це дізнався Третій відділ, вчинив у Міклухи обшук, і до закінчення Морського корпусу він був під підозрінням. Але він і далі підтримував зв'язок з лейтенантом Сухановим та іншими революціонерами-моряками і зберігав у себе на квартирі нелегальну літературу.