— Тягни сюди ковдру і мати. Швидко!
І тільки після того, як щит підбили з одного боку ковдрами і матами, він зупинив прилив води.
Але відчутнішою була загроза моря через пробоїну в кают-компанії. Тут не було електричного освітлення. Користувались тільки акумуляторними лампочками, та й то зрідка, щоб не привернути світлом противника. Виконуючи вказівки трюмного інженера Румса, працювали в пітьмі, навпомацки, стоячи по пояс у воді.
Чулися різні голоси.
— Плечем підтримуй дошки!
— Підпори давай!
— Що ти мені сунеш койку в обличчя?
— Ковдри підкладай!
— О, дияволи, ногу придавили!
В руці інженера Румса спалахувала на кілька секунд акумуляторна лампочка. В її світлі видно було зігнуті спини і натужені обличчя тих, хто старався вдержати тимчасову споруду перед пробоїною заввишки на зріст людини. Здавалося, що трохи зусиль, і завдання буде завершене. Але важкі хвилі вибивали всі пристрої захисту і відкидали людей. Чуже море теж немовби мстилося нам. Але матроси не хотіли здатися без бою. Вони падали, захлинаючись, і знову підводились, щоб боротися з водою, яка стала тепер головним нашим ворогом.
Інженер Румс крикнув:
— Нічого, хлопці, у нас так не вийде! Спробуємо діяти інакше. Робота почалась із зовнішнього боку борту. Вирішили накласти на
рану корабля парусиновий пластир, закріпивши його краї за леєрні стояки і за полиці сіткового загородження. Поки возилися з цим, хвилі не переставали бити людей, загрожуючи зовсім змити їх в море. Проте мети своєї досягли — доступ води всередину судна зменшився принаймні на дві третини.
Так само впоралися і з другою величезною пробоїною на сімдесят першому шпангоуті.
П'ятдесят чоловік у цей час звільняли батарейну палубу від води. В напівтемряві матроси зганяли її вниз до помп і турбін, інші черпали її відрами, банками з-під масла і виливали за борт через рукави для сміття. Не переставали діяти і брандспойти. Незважаючи на' всі вжиті заходи, вода тільки-тільки почала спадати. А може, це тільки здавалося так. тому що надто велике було у нас бажання скоріш позбутися її.
Цією групою матросів керував боцман Воєводін. Цього разу він не був спокійний, як завжди. Збуджений, у кашкеті, що зсунувся на потилицю, він метався від одного —матроса до другого і, заглушаючи свій власний страх, кричав неприродно голосно:
— Моторніше, хлопці, працюйте! Краще на березі пити горілку та обіймати жінок, ніж спускатися на морське дно або гинути в зубах акули...
З операційного пункту піднявся на батарейну палубу інженер Васильєв, підтримуваний трюмним старшиною Йосипом Федоровим. Васильєву, напевне, самому хотілось подивитися, що тут робиться, і допомогти людям своїми вказівками. Але коли він, ідучи на милицях, спробував наблизитися до правого борту, броненосець саме накренився на цей самий бік. Одночасно шумно ринула до правого борту вода, заливши Васильєву ноги вище колін. Він вернувся назад і в цей час зустрівся зі мною.
— А, і ви тут!
— Так точно, ваше благородіє!
Поблизу стукали кувалди, брязкотіло залізо. Це очищали елеватор, щоб відновити по ньому подачу 75-міліметрових патронів з погреба. Ми зупинилися перед люком в машинну майстерню. Васильєв, озирнувшись, похитав головою і сказав:
— Ми тримаємося чудом. Броненосець може в будь-яку мить піти на дно.
— Як же це так? — спитав я, здивовано дивлячись на Васильєва.
— Дуже просто. Дві години тому я розмовляв з трюмним інженером Румсом. І ми дійшли до невтішного висновку. Поміркуйте самі. Кочегари палили тільки те вугілля, яке було внизу, у них під руками. Від артилеристів ми дізналися, що витрачено з погребів близько чотирьохсот тонн снарядів і зарядів. По батарейній палубі гуляє понад двісті тонн води. Ви уявляєте собі, наскільки перемістився на кораблі центр ваги? Броненосець може витримати крен, не більший восьми градусів. Один тільки зайвий градус — і броненосець перевернеться догори кілем.
Від цих інженерових слів на мене повіяло таким жахом, наче до моєї потилиці приставили дуло зарядженого револьвера. '
Йосип Федоров пішов від нас допомагати своїм трюмним машиністам. Я провів Васильєва в машинну майстерню. Скаржачись на біль у голові, він ліг на токарський верстат і попросив мене підкласти що-небудь під голову. Я приніс йому свій бушлат.
— Може, ваше благородіє, ви підніметесь на верхню палубу? Я допоможу вам.
Васильєв сумно всміхнувся, звузивши від яскравого електричного світла зіниці.
— Навіщо? Якщо наш "Орел" піде на дно, то й здорові на-вряд чи врятуються. А мені, мабуть, погибати. Краще зостануся тут, щоб зразу, без мук, розлучитися з білим світом. Я на все дивлюсь тверезо. Вісім градусів — наш граничний крен. А цю найбільшу цифру легко можна перевищити при крутому повороті судна. Я просив Румса попередити про це старшого офіцера. Крім того, я й від себе послав йому записку.
Я піднявся нагору сам. Темрява була така густа й непроникна, що, здавалося, тиснула на плечі. Простір шумував вітром і сплесками моря. Навколо щогл теліпались обривки снастей, і десь жалібно дзвенів відірваний лист заліза. Поступово мої очі стали розрізняти предмети. Я обережно пробирався до носового містка, і, щоб не провалитися в якусь пробоїну, обмацував ногою кожний аршин палуби. Часто доводилося відступати назад і обходити небезпечні місця. Під ногами, там, де від снарядів ввігнулася палуба, хлюпотіла вода, що досягала майже до колін.
Раптом до мене долинув з-за борту одчайдушний крик:
— Рятуйте!.. Погибаю!.. Братці, рятуйте!..
Хто це кричав: офіцер чи матрос? І як він попав у море? Чи зірвався з борту "Николая Ь, що йшов поперед нас, чи випадково лишився в живих з якого-небудь вже загиблого корабля? Про це знало тільки море. Наш броненосець, не спиняючись, ішов далі. Він і не міг рятувати одну людину, коли йшлося про збереження життя всього екіпажу. Голос, що благав про допомогу, надриваючись, швидко відносило за корму, і він ставав усе глухішим, ніби поринав у безодню. Я з дрожем подумав: "Може, й нам доведеться отак борсатися в морській пучині? Скільки тепер людей, розкиданих хвилями в різні боки, трималося на воді, доживаючи останні хвилини..."