В цей час ворожий броненосець "Мікаса", що вів свою ескадру, йшов приблизно на траверзі "Орла", на відстані близько сорока кабельтових. Деякі наші офіцери гадали, що японці, розходячись з нами контркурсами, хочуть напасти на наш ар'єргард. Але "Мікаса" несподівано повернув у наш бік, а потім, і далі описуючи циркуляцію, ліг майже на зворотний курс і пішов з нами в одному напрямку. Ідучи слідом за флагманським кораблем, почали послідовний поворот і інші ворожі судна. Виходило це у них непогано. Проте в цьому маневрі був великий риск. Кільватерний стрій ворожої ескадри, утворивши петлю, на якийсь час подвоївся.
Здавалося, Рожественському єдиний раз усміхнулася доля. Випала можливість хоч частково змити свої ганебні помилки. Ми не вміли стріляти з далекої дистанції, як це не один раз підтверджувалося на практиці. Передні судна противника були від нас за тридцять два кабельтових, що було для нас теж надто далеко. Але японська ескадра петляла протягом п'ятнадцяти хвилин. За цей час наші чотири найкращі броненосці першого загону і "Ослябя" з другого загону, якби навально ринулися строєм фронту на голову противника, встигли б наблизитися до нього майже впритул: як кажуть, на пістолетний постріл. В якому надзвичайно скрутному становищі опинився б адмірал Того! Раз початий ним маневр не можна було припинити, поки не був би доведений до кінця.
Інакше ескадра його збилася б докупи. При цьому його кораблям, які були на задній лінії петлі, не можна було б стріляти через передню. На наших же чотирьох найкращих броненосцях баштова артилерія була розташована так, що давала змогу розвинути сильний носовий вогонь. Отут би й виявилась вся руйнівна сила наших бронебійних снарядів. Коротше кажучи, якщо вже ми удалися до авантюри, ідучи з негодящими засобами завойовувати Японське море, то треба було б Застосовувати до противника і відповідну тактику і, порушуючи всякі правила, зчинити загальну бійку.
Але цього не сталося. Рожественський був не здатний на такі рішучі дії. Він пасивно вів свою ескадру далі24.
ПЕРША КРОВ
Нагорі гуркотіли важкі баштові гармати, різко і уривчасто рвали повітря 75-міліметрові гармати. Від пострілів здригався весь корпус броненосця, що викидав лівим бортом снаряди в ворога. Очевидно, бій розгорався щосили, вирішуючи долю однієї з воюючих сторін.
Внизу, в самому операційному пункті, було тихо. Яскраво горіли електричні лампочки. Одягнувшись у білі халати, урочисто, немов на огляді, стояли лікарі, фельдшери, санітари, дожидарчи жертв війни. Біля вихідних дверей, осторонь від них, сидів на табуретці інженер Васильєв, витягнувши недоліковану ногу з прибинтованим до неї лубком і тримаючи в руках милиці. Він поглядав на священика Паїсія, що стояв віддалік, ніби любувався його єпітрахиллю, що переливалася золотом і малиновими квітами, його дарохранильницею, повішеною на грудях, його вогненно-рудою бородою, яка облямовувала пухке і бліде обличчя. В байдужій позі, заклавши руки назад, привалився до перебірки обер-аудитор Добровольський. Молодший лікар Авроров, невеликого зросту, повніючий блондин, схрестивши руки на грудях і схиливши голову, про щось замислився. Може, в думках, далеких від цього приміщення, він десь розмовляє з дорогими для нього людьми. Поруч з ним, пощипуючи рукою каштанову борідку, стояв старший лікар Макаров, високий, худий, з довгастим матовим обличчям. І хоч давно все було готове для прийому поранених, він звичним поглядом обводив своє володіння: шафи зі скляними полицями, великі й малі банки, пляшки й пляшечки з різними ліками й розчинами, розкриті нікельовані коробки із стерилізованим перев'язочним матеріалом, набір хірургічних інструментів. Все було на місці: морфій, камфора, ефір, валеріанка, нашатирний спирт, мазь від опіків, розчин соди, йодоформ, хлороформ, голки з шовком, покладені в розчин карболової кислоти, волосяні помазки, гаряча вода, тази з милом і щітками для миття рук, емальовані стічні відра,— неначе всі ці предмети виставлені на продаж, і ось-ось набіжать покупці. Люди мовчали, але у всіх, незважаючи на різницю у виразі облич, в глибині душі було те саме напружене чекання чогось страшного. Проте нічого страшного не було. Відсвічуючи електрикою, блищали емалевою білістю стіни і стеля приміщення. Ліворуч, коли подивитися від дверей, стояв операційний стіл, покритий чистим простиралом. Я дивився на нього і думав, хто буде корчитись на ньому в болісних конвульсіях? В чиє тіло встромлятимуть ці блискучі хірургічні інструменти?
Освіжаючи ловітря, гуділи біля борту вдувні і витяжні вентилятори, гуділи наполегливо і монотонно, ніби джмелі.
Ми відчули, що в броненосець влучили снаряди — один, другий. Всі переглянулись. Але поранені не появлялися. Що ж це означало? Я помітив і в себе, і в інших, як поступово зникав страх. Люди почали обмінюватися незначними фразами й посміхатися один до одного. Не вірилося, що нагорі відбувалася справжня битва. Здавалося, що ми беремо участь лише у маневрах із стрільбою, які через годину благополучно закінчаться,— так не один раз бувало раніш. І всі чомусь зраділи, коли першим прийшов на перев'язку кок Вороній. За розписом, він мав бути біля трапа запасного адміральського приміщення й допомагати пораненим спускатися вниз.
— Ну, що з тобою, голубчику? — ласкаво звернувся до нього старший лікар.
Кок по руху лікаревих губ догадався, що його про щось питають, і загорлав у відповідь:
— Я нічого не чую, ваше високоблагородіє. Оглушило мене. Вибухнув снаряд, і я полетів від одного борту до другого. Думав, амінь мені, а от живий зостався.
Всі з цікавістю потяглися до нього, а він, піднявши руки, показував тільки один палець з невеликою подряпиною.
Воронін, діставши медичну допомогу, пішов на своє місце. Таке мізерне поранення якось не в'язалося з громовими пострілами важкої артилерії. І в операційному пункті, не знаючи про хід битви, люди повеселішали ще більше. Японці вже не здавалися такими грізними, як ми про них думали раніш, а наш корабель досить був захищений бронею, щоб зберегти свою живучість і врятувати від загибелі дев'ятсот чоловік.