— Ні, ваше благородіє, не помічали… Людина спокійна…
— Ну, то йдіть собі з богом…
— Ходім! — торкнув соцький Семена, відчиняючи двері.
Семен вийшов з канцелярії і нерівною ходою, з шапкою в руках, сливе непритомний, подався дорогою… Він йшов, не помічаючи, що йде не додому, а кудись навмання… В ушах його лунали слова: "без послєдствія"… "без послєдствія"… і мов довбешкою стукали по голові… Він чув, що його шось пече глибоко… там… під серцем… Семен зупинивсь,
— Та й тільки? — сказав він наголос. — Та й тільки з мого заходу?! — І сльози стали йому в очах. — А! Бий його лиха година! — скрикнув з розпукою Семен і вдарив шапкою об землю. Він сів долі і закрив обличчя руками. Ще ніколи не було йому так важко, так гірко, ще ніколи не щеміло так серце… Чого він чекав, чого сподівався? То був дим, імла, що розвіялись од подиху дійсності… і разом з тим, як та імла розсівалася, в голові йому немов світало, а на серце налягала вага безнадійності… І ця безнадійність боліла Семена гірше, ніж найтрудніші рани в світі. Вже смерком опам'ятався Семен і, розбитий, зневірений, подався додому.
А дома чекало його нове лихо. Наумиха стріла його з оповісткою з суду, що приніс десятник. Роман позивав Семена за позичені гроші. Семен так і вдарився рухами об поли.
— От тобі маєш! Що ж це за диво?..
Він побіг до брата.
"Розбійник!.. Людожер!.. Він хоче моєї загуби!.. — хвилювався дорогою Семен. — Піду і задушу його, як гадину!.."
Але душити було нікого. Семен не застав брата дома, він кудись поїхав у дорогу.
Не було його на другий й на третій день. Навіть на суд Роман не ставився, а післав замість себе лисого Мордка.
Гроші, звичайно, присуджено з Семена, а що Семен не мав чим заплатити, то продали три морги родючої землі, купленої від пана Янковського. Нехто ж, як брат рідний, й купив тую землю. "Дурний впустить, розумний підійме", — як каже Роман.
***
І знов перед Семеном чорне, пооране поле з ярами та видолинками, ще чорнішими, ще сумнішими. І знов Семен — наймит, орючи панську ниву, погукує на чужі воли. Осіннє сонце сідає за горою, на обрії стає червоно, як у горні, білий туман котиться ярами та видолинками… Семенові байдуже, що сідає сонце, що з ярів виступає ніч, несучи спочинок усім трудящим. Він, як і зрання, щиро налягав на плуга, рівно крав чорну землю скибу за скибою…
— Не журись, Семене, — гукав на його погонич, — бач, як сонечко тягне за наймитом, поспішаючись на спочинок… О, ще вершечок жевріє… ще скалочка… ще одна мить — і край роботі…