Ципа забувався поволі.
А потім і зовсім не згадувався. Така вже особливість людської психології — людина жене від себе неприємні, болючі, страшні спогади.
Пилипей став капітаном. Я — співаком.
Жили кожен своїм життям. Досягли певних успіхів.
І от… Вперше це було років п'ять тому. На концерті. В мене був у той день особливий успіх. Знаєте, у кожного співака бувають такі щасливі дні, коли ти в голосі, сам відчуваєш, що співаєш добре, і публіка сприймає особливо, аплодують шалено, кидають квіти, викликають на "біс". Вийшов я на авансцену, нахиляюся, приймаю квіти… І раптом бачу — стоїть унизу… Ципа. У тій самій сорочечці, що була на ньому в той останній день, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Стоїть, усміхається, аплодує… Все у мене попливло перед очима. Мабуть, я на якусь мить утратив свідомість. Але не впав. Хитнувся тільки. Прийшов до тями, дивлюсь — нема вже Ципи, якісь дівчата на тому місці одштовхують одна одну. Ну, думаю, привиділось, примарилось. Та й чого хвилюватися, — сам себе заспокоюю, — він же не погрожував тобі, навпаки, аплодував і усміхався. Я й заспокоївся. А потім і зовсім забув про той епізод.
Минули ці п'ять років. Мені вже заслуженого дали, уже й за кордоном гастролюю, по радіо, по телебаченню виступаю часто. Одне слово — усміхається фортуна. Що ще треба? І раптом… Дайте води, будь ласка.
— Будь ласка!.. Перепочиньте трохи, заспокойтесь.
Розділ XVIII
Григораш. І знову — Ципа
Так от… Раптом увечері до мене додому приходить Григораш. Три місяці тому. Без попередження, без дзвінка. Як сніг на голову. Одчиняю двері. Стоїть на порозі. Усміхається.
— Не пізнаєш?
Я його одразу впізнав. Хоч двадцять п'ять років не бачив. З того самого дня. Заціпенів — що йому треба?
А він безцеремонно заходить у квартиру. Обводить її пильним оком, усміхається нахабно:
— А ти, шмакодяв, не бідуєш. Ти в порядку. Та не дрейф, я не грабувати тебе прийшов.
Дивлюсь я на нього, і старий дитячий трепет перед ним охоплює мене.
Слова сказати не можу.
Сідає він, ногу на ногу, закурює, дивиться примружено, глузливо:
— А я тебе у тюрмі бачив… По телевізору. Карузо! Кар-р-ру-зо! — повторив розкотисто. — Але — компліменти потім. Спершу справа. Так от. Мені ваша допомога потрібна, шмакодяви. Твоя й капітана Пилипея. З ним я вже говорив.
Я нарешті подав голос:
— Що таке?
— Зараз розкажу. Тільки попереджаю. Справа серйозна. І люди в ній задіяні поважні. І тут, і за бугром. Хочеш, не хочеш, доведеться робити. Просто іншого кадра в мене зараз немає. Я так і сказав: "Карузо зробить". А раз я сказав, ти ж знаєш… — він струсив попіл цигарки мені на плече.
Так, як і в дитинстві, він не питав згоди, він сам вирішив. І все.
— Що тобі треба? — ледь чутно прохарамаркав я.
— Нічого особливого. Треба, щоб ти поїхав за кордон і там передав дещо одному дяді. Фільм "Діамантова рука" бачив? От-от. Свою частку одержиш. Солідну.
Я похолов.
— Але… як же я поїду за кордон? Коли?
— Через три місяці. Є круїз по країнах Європи. Завтра ж почнеш оформляти путівку. У турфірмі вже домовлено. А до Одеси доїдеш із Пилипеєм. На теплоході я тобі передам усе, що треба. Отак! Він підвівся, ще раз струсив попіл від цигарки, тепер уже на друге плече. Пішов до дверей, у дверях обернувся й сказав:
— Якщо ти мене закладеш, тебе заріжуть, Карузо. Просто — для інформації. Щоб ти не сумнівався. Буде жаль, ти непогано співаєш.
Він вийшов, навіть не попрощавшись. Я не спав усю ніч. Вранці побіг до Пилипея. Він був дома.
— Боюсь, що доведеться робити, — похмуро сказав мені Пилипей. — Навіть газети визнають, що організована злочинність — страшна річ. А тут ще й міжнародна мафія підпряглася. Коли нас із тобою поріжуть на шматки і одправлять малою швидкістю у різні кінці України, міліція тільки поспівчуває, та й годі. Я ще хочу пожити.
Ви, звичайно, засуджуєте нас. Та й я б на вашому місці засуджував. Але ми просто боялися. Страшенно боялися за своє життя. І мали всі підстави.
Взагалі я не знаю, як би розгорталися події, якби не Ципа… Він з'явився раптом у філармонії, перед моїм концертом. Зайшов і сказав: "Здоров, Сокирко! Привіт тобі від Вороного!" У тій самій сорочечці, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Це було неймовірно. Це був жах. І головне — як він на мене дивився, яким тоном він це сказав: "Привіт тобі від Вороного!" І в погляді, і в словах, і в інтонації був глибокий докір — що ж ти, мовляв, робиш, я ж усе знаю… Я не витримав і втратив свідомість. Від потрясіння. І я ж не міг нічого сказати. Нікому. Не міг пояснити. Це ж треба було розказувати все. Все! І про Григораша. І про діаманти. Накликати собі смерть…
Я ще сподівався, що це в мене галюцинації від перевтоми, від нервового напруження. Але на другий день, на теплоході, коли я сказав про це Пилипею, він розповів мені про свій випадок: про несподівану появу Ципи на кормі, про ті ж самі слова, про те, як він упав за борт.
Сумнівів не лишалося. Це було насправді.
Нас охопив панічний страх.
Що ж це таке? Як же це можливо?
І тут я згадав…
Колись я їхав у електричці, й позад мене хтось розповідав якусь дивну страшну історію. Про маленького хлопчика, якого колись убили. А через багато років до сусідів прийшов хлопчик зі шрамом на скроні й почав доводити, що він і є той убитий. І так точно описував все, як було і що де стояло, ніколи не бувши в хаті, одразу зорієнтувався і показав, де стояли меблі, яких уже не було, — аж волосся в сусідів ворушилося на голові од жаху…
Я не бачив того, хто розповідав цю історію, але й мені стало моторошно. А люди ззаду говорили про цілковиту можливість таких речей, заговорили про душу, яка не вмирає, про переселення душ… Мені час було вже виходити, і я пішов не дослухавши, і так чогось і не обернувся — і не побачив оповідача…
І ще я згадав читану в дитинстві книжку англійського письменника Джеймса Баррі "Пітер Пен" — про хлопчика, який не хотів виростати і назавжди лишився дитиною. І хоч це була повість-казка, а все-таки… Всі дива колись були казками, а потім стали дійсністю — і літаки, і телевізори, і комп'ютери… І щодня ми чуємо про якесь нове диво, яке стало дійсністю. І вже навіть академічна наука почала визнавати можливість ще вчора неможливого. Я десь недавно читав, що якийсь український учений доводить, що наша цивілізація налічує не сотні тисячоліть, як завжди вважалося, а всього шість тисяч років — як у Біблії…