Поблизу міста я загальмував той тріумфальний біг, змінивши його на звичний вільний крок. Місяць висів ще високо. Трансформації неба, метаморфози його численних склепінь, що рафінувалися в щораз майстерніших конфігураціях, не мали кінця. Як срібна астролябія, небо відкривало тієї ночі свій чародійський внутрішній механізм і безкінечними еволюціями демонструвало золотисту математику своїх коловоротів та законів.
На ринку я зустрів людей, котрі вийшли на прогулянку. Всі, зачаровані видовиськом тієї ночі, мали піднесені й срібні від магії неба обличчя. Гаманець мене вже не цікавив. Батько, поринувши в свої дивацтва, напевно, вже забув про цю втрату, а матір'ю я не піклувався.
Такої єдиної в році ночі приходять щасливі думки, натхнення, віщі дотики перста Божого. Повний помислів та інспірацій, я вже хотів попрямувати додому, коли мене перейшли з книжками під пахвами товариші. Розбуджені ясністю ночі, яка не хотіла закінчуватись, вони дочасу вийшли до школи.
Стрімкою вулицею, якою віяв легіт фіалок, ми цілим гуртом рушили на прогулянку, так і не певні, чи то ще магія ночі сріблилася на снігу, чи вже загорялась зоря світання.
Переклав Тарас ВОЗНЯК