Цинамонові крамниці (збірка)

Страница 2 из 26

Бруно Шульц

Повітря над тим румовищем, здичавіле від жару, тяте блискавицями лиснючих кінських мух, розлючених сонцем, тріщало, мов від невидимих торохкавок, і роздрочувало до нестями.

Тлуя сидить навпочепки серед жовтої постелі і шмаття, її велика голова їжачиться віхтями чорного волосся. Обличчя її корчливе, як міх гармонії. Щохвилі гримаса плачу складає цю гармонію в тисячу поперечних зборок, а здивування знову розтягає її, вигладжує зборки, відслоняє шпарки дрібних очей і вологі ясна з жовтими зубами під рильцюватою, м'ясистою губою. Минають години, повні жару і нудьги, під час яких Тлуя півголосно жебонить, дрімає, стиха сквигає й кахикає. Мухи обсідають її, нерухому, густим роєм. Але знагла ціла ота купа брудних ганчірок, шмаття і дрантя починає ворушитися, мов би оживлена шурхотом висиджених у ній щурів. Мухи будяться сполошені й підносяться великим, гудючим роєм, повним лютого дзижчання, зблисків і мигтінь. І в той час як ганчірки зсипаються на землю і розбігаються по смітниську, як сполошені щури, з них вигрібається, звільна відгортається ядро, вилущується осердя смітника: напівгола і темна кретинка поволі зрушується і встає, подібна до поганського божка, на коротких, дитинних ніжках, а з набучавілої напливом злости шиї, з почервонілого, темніючого від гніву обличчя, на якому, мов варварські мальовила, процвітають арабески набряклих жил, виривається звірячий вереск, храпливий вереск, добутий з усіх бронхів і пищавок тих напівзвірячих, напівбожистих грудей. Будяки, спалені сонцем, кричать, лопухи пухнуть і приндяться безсоромним м'ясивом, бур'яни слиняться блискучим ядом, а кретинка, охрипла від крику, в дикій конвульсії з лютою запальністю вдаряє м'ясистим лоном у пень дикого бузку, який тихо поскрипує під настирливістю цієї розпусної хоті, заклинаний цілим тим злидарським хором до протиприродної, поганської плодючости.

Мати Тлуї наймається до господинь шурувати підлоги. То мала, жовта, як шафран, жінка, і шафраном заправляє вона підлоги, ялицеві столи, лави і шлябани, які миє по хатах убогих людей. Якось Аделя завела мене до дому тої старої Мариськи. Була рання ранкова година, ми ввійшли до малої, ясно-синьо біленої хати з утоптаною глиняною долівкою, на якій лежало раннє сонце, яскраво-жовте в тій ранковій тиші, відмірюваній пронизливим цоканням селянського годинника на стіні. У скрині на соломі лежала дурна Мариська, бліда, як полотно, і тиха, як рукавичка, з якої висунулася долоня. І мов би користаючи з її сну, базікала тиша, жовта, яскрава, зла тиша, монологувала, сварилася, вибазікувала голосно і ординарно свій маніяцький монолог. Час Мариськи — час, ув'язнений в її душі — виступив з неї страхітливо дійсний і йшов самопас через хату, галасливий, гучний, пекельний, ріс у яскравому мовчанні ранку з голосного млина-годинника, як зла мука, сипка мука, дурна мука божевільних.

З

В одному з тих будиночків, оточеному штахетами коричневого кольору, затонулому в буйній зелені садочка, мешкала тітка Агата. Входячи до неї, ми минали у саду кольорові скляні кулі, що стриміли на тичках, рожеві, зелені й фіолетові, в яких були закляті цілі світлі і ясні світи, мов ті ідеальні і щасливі образи, замкнуті у недосяжній досконалості мильних бульбашок.

У півтемних сінях із старими олеографіями, пожертими пліснявою і осліплими від старости, ми знаходили знаний нам запах. У тому надійному старому пахощі містилося в на диво простій синтезі життя тих людей, алембик раси, ґатунок крови і секрет їхньої долі, недостережно приявний у щоденному минанні їхнього власного, відрубного часу. Старі, мудрі двері, темні зідхання котрих впускали і випускали тих людей, мовчазні свідки входів і виходів матері, дочок і синів — відчинилися безголосо, як дверцята шафи, і ми ввійшли в їх життя. Вони сиділи мов би в тіні своєї долі і не боронилися — у перших незручних жестах видали нам свою таємницю. Чи ж не були ми кров'ю і долею споріднені з ними?

Покій був темний і оксамитовий від ґранатових оббить із золотим узором, але відлуння полум'яного дня ще й тут тремтіло мосяжем на рамах образів, на золотих клямках і лиштвах, хоч і пропущене крізь густу зелень саду. З-під стіни підвелася тітка Агата, велика і буйна, округла і біла туша, поцяткована рудою ржею веснянок. Ми присіли коло них, мов би на берег їхньої долі, трохи засоромлені тою безборонністю, з якою вони видали себе нам без застережень, і пили воду з трояндовим соком, предивний напій, у якому я знайшов мов би найглибшу есенцію тої спекотної суботи.

Тітка нарікала. То був основний тон її розмов, голос того білого і плідного м'яса, яке буяло вже мов би поза межами особи, заледве мляво утримуваної в зосередженні, в узах індивідуальної форми, і навіть у тому зосередженні вже перебільшеної, готової розпастися, розгалузитися, розсипатися у сімейство. То була плодючість майже самородна, жіночість, позбавлена гальм і хворобливо вибуяла.

Здавалося, що сам аромат чоловічости, запах тютюнового диму, кавалірський дотеп міг дати імпульс тій завогненій жіночості до розпусного дівородства. І, властиво, всі її скарги на чоловіка, на службу, її турбота про дітей — все було лише капризуванням і супленням незаспокоєної плодючости, дальшим продовженням того оприскливого, гнівливого й плаксивого кокетування, яким вона надаремно випробовувала чоловіка. Вуйко Марко, малий, згорблений, з обличчям, вихолощеним із статі, сидів у своєму сірому банкрутстві, змирений з долею, в тіні безмежної погорди, в якій, здавалося, відпочивав. У його сірих очах тлів далекий жар саду, розп'ятий у вікні. Часом він слабким рухом пробував робити якісь застереження, ставити опір, але хвиля самодостатньої жіночости відкидала той жест без значення набік, тріюмфально проходила мимо нього, заливала широким своїм струменем слабкі подриги чоловічости.

Було щось трагічне в тій неохайній і непоміркованій плодючості, було горе креатури, яка боролася на грані небуття і смерти, був якийсь героїзм жіночости, яка тріюмфувала урожайністю навіть над каліцтвом природи, над неспроможністю мужчини. Але потомство показувало рацію тієї материнської паніки, того шалу родження, який вичерпувався у плодах невдалих, в ефемерній генерації фантомів без крови й обличчя.