Я не знаю, сказав прийшлий пан, я можу вам навіть —— може б ви хотіли той, грошей. За що, сказав господар кімнати, мружачись від диму, за прізвище. Прийшлий пан сказав: я не знаю, може ви відчуваєте потребу. Господар кімнати сказав: скільки ж за прізвище грошей, скільки тут. Тут щось зо дві тисячі, сказав прийшлий пан, це всі мої гроші. Ну, ні, сказав господар кімнати, ви хотіли за дві тисячі купити чесне ім’я. Він похитав пашпортом на знак незгоди в себе перед носом. Потім випустив дим, знову затягнувся і засміявся. Прийшлий пан сидів на ослоні, розгорнена на колінах газета, гроші й сірники. Він почав помалу загортати в газету. Він теж був усміхнувся і раптом клюнув носом. Фіялковий картатий візьму, крикнув господар кімнати. Добре, сказали за килимом.
Господар кімнати підвівся. Прийшлий пан підвівся. Підводячися, прийшлий пан ще вволочував у кишеню обгазетований пакуночок.
Одну хвилину, сказала жінка, наздогнавши оберемкуватого пана при третьому будинку. Він спинився й кволо посміхнувся, бо все ще не впхав пакуночка в кишеню. Ви знаєте що, сказала жінка. Я вам мушу сказати: справа від початку була програна. (Банцюгами деренчаво по ламітках черегкотіли трамваї.) Він любить мучити людей, ось я вам скажу. Жінка взяла пана за рукав, але він рукою ще запихав пакуночок до кишені, і в розірвину паперу вистромлювавсь один сірник, два. Бачте, сказала жінка, він ще позавчора сказав: він таки прийде до мене, це ви ніби. І вчора сказав: він таки прийде до мене. А сьогодні так прямо сказав, сьогодні вранці: сьогодні він вже прийде до мене, і ще раз сказав за годину, як ви прийшли. Он яка він людина. (Так, джисті тулки по скрунах рисотів на кренсо деренкаво брямали.) Ні, сказала жінка, йдучи поруч, йому грошей не треба. Ви не думайте, що це він мене підіслав, мені вас дуже шкода. Ух, яка ж він людина. Пан спитав: він хіба вам не подобається. В жінки були синюваті нігті. Ні, сказала жінка, ніяк, він ненавидить старше покоління. Вони розійшлися на мить на віддаль, бо на пішоходах було нечисто. Для чого ж ви вийшли за нього, спитав пан, кволо посміхаючись. (О так, по скудрах аврезних трамваї дрямами бренкаво і бондюрки в ризах.) Бо люблю його, сказала жінка. Ну, до побачення, сказав пан, запхавши пакуночок до кишені, жінка спинилась. Йому довелося витягти сірника за голову і другого і сховати в кишеню так. Що за чоловік, думала жінка. Вона пішла помалу назад. (І бразне намарне урвіти дурвіти турбіти курбіти по мармуру дражів і джазів і джазів і джазів.) Над самим бруком грався хлопчик. (Минулі епохи розвитку людства й наша доба ще далекі від того щоб ——) Жінка подумала про нього, що гарненький. (Зеленіють поля й діброви розцвіли сади подих весни родить життя що було завмерло від —— —) Вона повернулась і поклала йому на голову долоню. (Але незабаром прийде час коли потужна ——) Потім вона зникла в дверях будинку. (—— химерну силу тодішніх володарів навіть всемогутню смерть.) Але на сходах, перед тим, як увійти до мешкання, вона спинилась і ще раз подумала: як же роблять такого чоловіка.
Як роблять такого чоловіка. Дуже простолінійно. Беруть кавалок намоченого пшеничного хліба. Коли намочений хліб вим’яти так, щоб вийшла з нього чотирирога штучка, то бий нею хоч об кам’яну долівку. Та рідко хто здогадується так вим’яти. Може в тому й щастя, що один вимне та й покине, а тоді другий. А тоді вже вбирають кавалок у піджак і в прасовані штани, ще й краватку чіпляють, і грубо-грубо з чотирьох вітрів книгами їй мозок натирають. Лежить старосвітська матінка боком на короткій лаві, лежить і крекче зрідка, а тоді вночі та й питається: чи щасливі ж ви, діточки, А син і одвічає; як же може, матусю, слов'янська людина та щасливою бути. Так скаже враз і вдруге. А тоді забуде. Кора на йому засохне та й засохне. Походжає по світлиці павичем, руками спину собі вигладжує, дорогий тютюн курить, а люди на велику його картину розглядаються-роздивляються. І засохне кора на йому засохне. А вже як засохне, звісно: черва в людині розвелася, гробачня. Ніхто не бачить, бо хто ж його променем просвітить. Наш шановний, наш шановний. Нема ради. Треба чоловіка розбирати, піджак-штани здоймити, скарпетки скинути, сорочку розщібнути, до ліжка класти. О Господи, сказав чоловік і провалився в сон.
Павло Палій (Павло Карпига) сказав: коня героєм вони на захід гнали, і заснув. Потім він прокинувся з відчуттям думки, що приснилась. Думка була щось така: зрозумійте й простіть речі, простіть найбільше речей, щоб обставини не так гостро йшли проти вас. Але мисль уві сні була куди легша, пробудження її виплощило. Він лежав деякий час, тримаючи себе за спітнілі груди, а тоді раптом почав реготати, вибухами. Він вигадав формулу для одного поета і сміявся з того, про що у формулі йшлося. Він реготав раз у раз, раптовими вибухами. Він реготав уже з того, що лежить оце в ліжку та регоче. Потім він згадав про якусь сміховину з-перед п’яти років і знов зареготав. Ніяк не міг пригадати, що тоді сталося між газетою і цензурою, але добре пам’ятав, що тоді було страшенно смішно, отож сміявся й тепер. У мене, либонь, гарячка, сказав він і заснув. Йому приснилося, що він ніяк не може взяти термометра з сусідньої кімнати, де спить Марта, він прокинувся і збагнув, що саме так. Тепер я людина, позбавлена ймення, сказав він шепотом. Він нарешті усвідомив, що само собою щось в його потилиці раз у раз повторює початок вірша або пісні, такий:
Такий наказ:
за горло враз
до реї почепити.
Не з кожним же дітей хрестити!
Пірат пірату не рівня:
Той надається лиш, хто пана не міня ——
Так, із страшенного пригодницького роману. Боже, він це читав не менш як сорок років тому. І знав, що пам’ятає пісню, воно, либонь, балада, до останнього рядка, але тим часом ніяк не від’їде від початку:
Такий наказ:
за горло враз
до реї почепити.
Я людина без імені, сказав він і заснув. Потім прокинувся і сказав: владика божества й землі. Потім знов: і дуже лаючися напиши тандинський Гданськ. І знов: менажер-ненажер. Приміром, таке прізвище: Рауль де Ненажер. Він сказав: людина без імені це коли викинуто на безлюдний острів.