Єдина казкова тональність пронизує всю дію "Цимбеліиа". Мабуть, саме в дій п'єсі найбільше фольклорних ремшісценцій. Не випадково історія Імогени нагачує казку про Білосніжну: пасербиця рятується від лихої мачухя, знаходить притулок у лісі, прийнявши отруйне зілля, поринає в сон, що нагадує гмррть, і т. ін. Постійне вторгнення казкових мотивів до сюжету трагікомедії пояснюється надзавданням п'єси — віднайти гармонію в умовах нового співвідношення добра і зла.
Гуманізм в Англії на межі XVI-XVII ст. опинився в стані кризи. Англійська дійсність явно не вкладалась у рамки гуманістичного світогляду. В цих умовах дедалі більше відчувається необхідність переосмислення історичного досвіду, зазначення сталих орієнтирів у ворожій колишнім ідеалам та ілюзіям реальності. Новим втіленням ідеального стає сфера морального. Випробуванню піддавалася здатність людини витримати всі злигодні, зберігши віру в добро і справедливість. Ішлося, проте, не про стоїчну пасивність, а про активне втручання в життя. І тут співзвучною новим художнім шуканням виявилася саме фольклорна традиція з її незмінно активним началом, полярним розмежуванням добра і зла.
Основну увагу Шекспіра в "Цимбеліні" привертає природа людини. У п'єсі два етичні полюси: абсолютне зло (королева) й абсолютне добро (принци). Лише иі персонажі не відступають від своєї природи і тому не знають вагань. Принци, щоправда, втілюють швидше можливість добра, перебуваючи поки що в штучно ізольованому світі. Інші герої більшою чи меншою мірою припускаються помилок. Саме вони цікаві драматургові. Цимбелін засумнівався у чесності благородного Беларія. А підступній королеві він цілком довіряє. Постук повірив брехні Якімо і відштовхнув цнотливу Імогену. Навіть сама Імогена мало не втратила віри в любов Постума. Усі ці помилки однотипні. їх основа — зейва довірливість персонг";:', не здатних відрізнити справжнє від фальшивого. Мотив нетотожності суті та її зовнішнього прояву лунав і в ранніх творах Шекспіра, наприклад, у "Венеціанському купцеві" (історія скриньки) чи в комедії "Багато галасу з нічого" (лінія Геро). Проте лише в "Цимбеліні" ця тема набирає такої інтенсивності. Розрізнити добро і зло стає дедалі складніше. Для цього потрібні особлива людська стійкість і мужність. Цими якостями повною мірою наділена Імогена, що і робить її центральною героїнею трагікомедії.
Імогена близька численним героїням попередніх шекспірівських творів. Подібно до Гермії ("Сон літньої ночі") та Джульєтти ("Ромео і Джульєтта") вона нехтує батьківською забороною, подібно до Розалілди ("Як вам це сподобається") та Віоли ("Дванадцята ніч") в чоловічому одязі сміливо вирушає назустріч своїй долі і т. ін. Проте обставини, в яких доводиться діяти героїні, вже інші. Адже навіть Джульєтта боролася за своє почуття в світі, який неухильно йшов до оновлення. У "Цимбеліні" поступальність розвитку втрачена. Палац правителя стародавньої Британії — казковий аналог Ельсінору з його фальшю, неправдою і лицемірством.
Розпадається у п'єсі й традиційний дует закоханих. Постум на самому початку дії залишає Британію, а потім навіть переходить у табір ворогів героїні. Ближче всього ця сюжетна ситуація до історії Гелен-л і Бертрама ("Кінець діло хвалить"). В обох п'єсах присутній мотив соціальної нерівності молодих персеь нажів, у їхніх стосунках нема гармонії, ініціатива у розв'язанні конфлікту на* лежить героїні. Проте на боці Гелени, яка прагнула завоювати любов Бертрама, була підтримка короля і матері героя. Імогена діє в цілковитій самотності. Інша в неї і мета: не завоювати (традиційний мотив ренесансної комедії), а зберегти почуття Постума. Зло набирає дедалі більш наступального характеру, намагаючись вторгнутися навіть у внутрішній світ героїв (сумніви Імогени й Постума в щирості одне одного). Нові випробування вимагають насамперед стійкості й вірності, не випадково Імогена, переодягнена в костюм юнака, прибирає собі ім'я Фіделе ("вірний").
Допомагають героїні лише юні принци, в хатині яких вона знаходить притулок. Епізоди, що відбуваються в лісах Уельсу, мають нове забарвлення. Усе тут дихає спокоєм і умиротворенням єднання з природою. Вихованці Беларія добрі й щирі. Тут немає зла (антитеза — палац Цимбеліна), але немає і справжнього життя. Недаремно так тужать за людьми Гвідерій та Арвіраг. Сумну ідилію самотності приймає лише розчарований і стомлений поневіряннями Беларій.
Під кінець п'єси події пришвидшуються, активність героїв зростає. Символічною є сцена битви, головними дійовими особами якої виступають Постум і принци. Саме в цьому епізоді молоді герої витримують випробування дією. Зберігає вірність своєму почуттю й Імогена. Поневіряння героїв завершилися, надходить час щасливої розв'язки. Зло покарано: переможений Гвідерієм Кло-тен, умирає королева. Добро торжествує: щасливі Імотена й Постум, знайшов втрачених синів Цимбелін.
У фіналі трагікомедії сили добра перемагають. Лінія розвитку подій скерована в майбутнє, але почуття впевненості в остаточній перемозі добра все-таки не виникає. Позначається це і на художній структурі п'єси. Напружена динамічність сцени битви змінюється нерівним ритмом останніх епізодів. Довгі монологи героїв повторюють сюжет, сповільнює дію і феєрична поява Юпітера в сцені сну Постума.
До казкових сюжетів Шекспір звертався і раніше. Досить згадати веселу й пустотливу казковість "Сну літньої ночі" з його святковим буянням літньої природи. "Цимбелін" — сумна казка, в якій переважає весняна тональність (час дії п'єси — весна). Природа починає пробуджуватись після довгої зими. Намітилась лише перспектива перелому. Складний і суперечливий плин життя триває.
У 1896 р. п'єса була поставлена Генрі Ірвінгом на сцені "Ліцеуму". Роль Імогени виконувала талановита англійська актриса Еллен Террі, роль Арвіра-га — майбутній реформатор англійського театру Едвард Гордон Крег. У 1923 р. "Цимбеліна" зіграла трупа Баррі Джексона, одного з найвизначніших режисерів свого часу, засновника Бірмінгемського репертуарного театру.
Російською мовою п'єса перекладалась неодноразово. До тексту "Цимбеліна" звертались А. Бородін, Н. Шульгін, А. Тамбовський, В. Шершеневич та ін.