Цимбелін

ДІЯ ТРЕТЯ
СЦЕНА 1
Британія. Тронна зала в Цимбеліновому палаці.
З одного боку входять Ц и м б є л і н, королева, К л о т є н і вельможі;
з другого — Кай Луці її і ночег.
Цимбелін Тепер скажи, чого бажає кесар.
Луцій Відомо, що славетний Юлій Цезар
(Про нього пам'ять не вмирає й досі
І житиме в віках) скорив цей острів.
Касібелан, твій дядько, що його
Сам Юлій Цезар цінував за доблесть,
Погодився відтоді і довічно
З трьох тисяч фунтів срібла в рік данину
Платити Римові. Останнім часом
Вона затримується.
Королева Що ж, не диво:
її вже не платитимуть.
Клотен Авжеж!
Який не є ваш кесар, він — не Юлій.
В британців є свій край і світ,
За те, що носимо носи, платити
Не хочемо, та й годі.
Королева Незалежність
І славу предків ваших вінценосних,
Володарю й королю, оновіть.
Ми, остров'яни, мужні від природи;
Наш край, немов Нептунів заповідник,
Оточує надійна огорожа —
Ревучі води й урвища скелясті;
А пливуни ковтають геть по щогли
Ворожі кораблі. Що Юлій Цезар
Тут воював — це так; та не про нас
Хвалився потім, що "прийшов, побачив
І переміг". Він (вперше у житті!)
Тікати мусив відсіля з ганьбою,
Побитий двічі; а його суденця
(Дитячі іграшки!) сердите море
Об скелі потовкло, немов крихкі
Шкарлупки, й розметало геть скіпки.
Тоді Касібелан хоробрий ледве
(О доле перемінлива!) не взяв
Самого Цезаря в полон. Звитягу
Британці святкували в граді Луда
Піснями та багаттями до хмар.
Клотен Яку там ще данину?! Наше королівство тепер
могутніше, ніж тоді, до того ж, як я вже сказав, більш не буде та-
ких Цезарів; хай і в інших орлині носи, але не ті пазури.
Цимбелін Дозволь, сину, скінчити матері.
Клотен Є й серед нас багато таких, що поборються, як
той Касібелан! Не кажу, що я такий, але руку маю. Данину!
А з якої речі? От як кесар заслонить від нас сонце рядниною чи
сховає місяць до кишені, тоді й почнемо платить йому за світло.
А за так, пане, ніякої данини. Щоб знали!
Цимбелін Відомо: поки загребущий Рим
Данини тої не накинув, ми
І вільними були, і знать не знали
Захланних Цезаревих домагань,
Що зазіхалися на цілий світ.
Британському хороброму народу
(А він таким себе вважає) час
Скидать ярмо. Ми кесаря звістим,
Що для Британії закони склав
Мульмутій, предок наш, а Юлій Цезар
їх перекроював мечем. Тепер,
Опору маючи у власній владі,
Відроджуємо нашу батьківщину,
Хоч це й розсердить Рим. Закони наші
Країні рідній дарував Мульмутій,
Що перший золоту прийняв корону
І титул короля.
Луцій Жаль, Цимбеліне,
Що маю я на це тобі сказать:
Віднині ворог твій — наш Август Кесар,
Той, в кого королів підлеглих більше,
Ніж челяді у тебе при дворі.
Я оголошую його ім'ям
Війну й розорення тобі. Глядись:
То ураган нестримний! А від себе
За щиру зустріч дякую.
Цимбелін Будь гостем
У мене, Луцію. Мені твій кесар
Дав титул лицарський; у нього я
Всі молоді літа служив. За ратні
Труди там удостоювався честі;
її не відберуть, покіль живу.
Ми не одні: Паннонія повстала,
Далмати піднялись — вони від нас
Не сміливіші.
Луцій Це покаже діло.
Клотен його величність король запрошує вас на учту.
Забавляйтесь у нас день, два і довше. А потім, як вернетеся для
іншої забави,— зустрінемо вас на нашому солоному узбережжі.
Виб'єте нас відтіля — буде ваше; а ні — британські ворони наклю-
ють собі з вас ласощів, от що!
Луцій Так, пане.
Цимбелін Я знаю волю кесаря, а він —
Мою. Тепер запрошуєм ласкаво.
Виходять.
СЦЕНА 2
Інша кімната в палаці.
Входить П і з а н і о, читаючи лист.
Пізаніо Вона — зрадлива? А чому не пишеш,
Яка потвора так на неї клепле?
О Леонате! Що то за чума
В твоє довірливе прокралась вухо?
Чиїх наслухавсь ти речей отруйних?
Невірна? Ні! Карається за вірність.
На неї йдуть напасті, а вона
Таку достойну відсіч їм дає,
Що не під силу жінці, лиш богині.
Хазяїне! Твої талан і доля
Мізерні проти всіх її скарбів.
Тепер думки твої ще більш мізерні
Перед її чеснотами. Убить
Наказуєш, бо присягав на вірність?..
В ім'я добра і честі кров її
Мої умити має руки? Ні!
О ні! Була б то й найвірніша служба —
Я нелюдом не стану...
(Читає)
"Поріши
У Мілфорді. Туди її мій лист
Закличе..." О, який папір підступний:
Чорніший, аніж літери на ньому,
Таке приніс, усміхнено біленький!
Входить І м о г є н а.
Вона. Мовчу.
Імогена . Пізаніо, що чути?
Пізаніо Мій пан прислав листа.
Імогена Чого це — твій?
Найперш він мій, коханий Леонат.
Рука його. Коли б який звіздар
Зірки розпізнавав, як я ці букви,
Він прозирав би наскрізь все майбутнє.
То хай же дихають вони коханням,
його здоров'ям, втіхою й печаллю
Розлуки, бо з її цілющих болів
Росте любов. Печаточко, впусти!
Спасибі добрим бджілкам — тим, що воску
Надбали на замок цей вірний; я,
Знімаючи тебе, молюсь не так,
Як бідні боржники: не виклик в суд,
А ніжну сповідь трепетно приймаю,
Вимолюючи в бога добрі вісті.
(Читає)
"Ні закони, ні гнів твого батька, якби він за-
став мене в своїх володіннях, не могли бути такими жорстокими,
як ти, найкоханіша, оживила б мене своїм поглядом. Повідомляю:
я в Камбрії, в Мілфордській гавані. Чини, як підкаже любов. А по-
ки що зичить тобі щастя той, хто лишився вірний своїй і твоїй при"
сязі й любить тебе все більше. Постим Леонат-".
Скоріш коня! Крилатого! Ти чуєш?
Він в Мілфорді. Біжи та розізнай,
Чи це далеко. Хай хтось цілий тиждень
Туди марудно плентається — я ж
За день домчу. Пізаніо мій добрий,
Ти скучив за хазяїном, еге ж?
І хочеш — ні, не так, як я, ні, ні! —
Його побачити! Ти хочеш теж,
Але не так, а менше! Милосердий
Повірнику кохання, оглуши
Мене: де той благословенний Мілфорд,
Той ощасливлений уельський берег
Із гаванню такою? Тільки ж як
Нам звідси вибратись? І ще одне:
Як виправдати втечу при дворі,
Коли повернемось? Та спершу — їдьмо!
Не час придумувати виправдання,
Хай потім, у дорозі. А скажи:
Коли учвал, за день миль сорок зробим?
Пізаніо Як двадцять миль від світу і до світу,
То забагато.
Імогена Що ти, чоловіче!
Так шкутильгають ведені на страту!
Хіба не чув? На перегонах коні
Так швидко галопують до мети,
Що не встига надсипатись пісок
В арбітровій клепсидрі... Все бредня!
Біжи і накажи моїй служниці,
Хай хворою прикинеться й до батька
Відпроситься. А ти мені вбрання
Мерщій в дорогу роздобудь — просте,
Як у селянок.
Пізаніо Пані, краще зважте.
Імогена Ну, годі вже! Роби, як наказала;
Що тут, що там, що далі — все туман.
Скоріш уже б коневі в бік — острогу
І під копита мілфордську дорогу!
Виходять.
СЦЕНА З
Уельс. Гірська місцевість із печерою.
Входять Б є л а р і й, а за ним Гвідерій та Арвіраг,
Беларій Погожа днина — не сидиться дома,
У кого стеля низько, як у нас.
Ану, згинайтесь, хлопці, і на вихід!
Ось так — відважуйте поклін побожний
Ясному небу і сяйному сонцю!
Десь у палатах королів портали
Високі, мов для велетнів. Виходить,
Бундючний, навіть шапки не скидавши,
І не поклониться, пихатий, сонцю,
І світлу не помолиться... Хвала
Тобі, високе небо! Ми з печери
Не ображаємо тебе в гордині,
Як дехто із людей.
Гвідерій Хвала!
Арвіраг Хвала!
Беларій Уже й на лови час. Ви, прудконогі,
Гайда у гори, я — на плоскогір'я.
Як будете ген там, відкіль я вам
Виднітимуся, мов маленька галка,-
Подумайте: хто карлик, а хто велет,
Усе від місця, де він став, залежить;
Згадайте, що казав я про князів,
Про війни та інтриги; про державу,
В якій лакейство, а не служба в шані,-
Тоді ви зрозумієте: жукові
В траві безпечніше, аніж орлу
Під хмарами; що живете в печері
Достойніше, ніж влесливі лакузи,
Багатше, ніж продажні казнокради,
й чесніше, ніж пихаті паничі,
Що чваньковито шелестять шовками —
В боргах по самі вуха.
Гвідерій Ти усе
На досвіді пізнав, не те, що ми,
Як неоперені пташата: марим
Просторами й пригодами. Тобі
Спокійно й безтурботно тут, бо спокій —
Найбільше благо старості. А ми?
Немов відсиджуємось у в'язниці,
Мов лежні, що злякалися боргів.
Арвіраг Коли постарієм, як ти,— що нам
Згадати у глуху негоду, в ночі
Грудневі, у печері дрижачи?
Здичавілі, ми вміємо одне:
Гасати в нетрях, як вовки й лисиці,
За живністю. А чи ж хоробрість в тім,
Що зловиш та уб'єш яке звіря?
Чи маємо хвалити цю печеру,
Неначе пташка, що співає в клітці?
Ні, гірше: ми немовбито на волі,
Але яка ж то воля!
Беларій Знов своєї!
Бо не зазнали ви міського здирства,
Не мучилися у митарствах двору,
Що їх терпіти й кинути несила!
Там по слизькому пнуться й лізуть вище,
І хто зіп'явся — падає; хто пнеться —
Тремтить: от-от впаде; там ратний подвиг
Привиджується лиш як справа честі
й геройства — гинуть там герої! Підлість
Могили дьогтем облива; добру
Злом платять; ба, мабуть, найгірш за все —
Примушують ще й дякувати злому.
Гей, хлопчики! А скільки то я сам
Зазнав напастей! Як мечі тих римлян
Мені пошрамували тіло, я
У війську славився. Сам Цимбелін
Любив мене з-поміж своїх найближчих.
Розрісся я, мов дерево крислате,
Обтяжене плодами. Аж ураз,
Одної ночі, буря чи грабіж
(Те, а чи інше — все одно) зірвали
Із мене листя, потрощили крону,
Оббили запашні плоди; зоставсь
Обчухраний сам на семи вітрах.
ГвідерІй Непевна ласка!
Беларій Винен я не був
(Ви ж знаєте), та змовилося двоє
Негідників і понесли донос
Наклепницький до короля, мовляв,
Я в змові з рлмляїгами. Довелося
Вигнанцем стати. Понад двадцять літ
Цей бескид— світ мій, ж мої маєтки.
Тут чесною свободою багатий,
Я тільки сонцю даклоняюсь — більше,
Ніж в попередньому житті... Ну, хлопці,
Пара у .гори.! Баланки ці зайві
На ловах. От хто перший .звірину
Вполює, той за старшого .нам буде,
А двйє слугуватимуть ,на учті,
І не боятиметься з нас ніхто
Отрути, що чигає при дворах.
Та годі! Зійдемось он там, в долині.
ГвідерІй і Арвіраг виходять.
Як важко пригасить природні іскри!
Не дума жоден з них: "Я — королевич";
Вони давно для Цимбеліна вмерли;
Та й внплекані у низькій печері,
А пориваються у височінь.
їм і в буденщині убогій нашій
Ввижається владарство... Полідор
(Що в Цимбеліна звавсь ГвідерІй) мав би
Корону спадкувятм... Боже мій!
Було, розповідаю про війну,
Присівши на ослінчику, а в нього
Вже ,й очі загорілися; весь — там,
В бою, й гука: "Я ворога звалив!
На карк йому ногою!" — і щока
Горить, чоло спітніло від напруги,
І ніби меч в руці... Молодший, Кадваль
(У Цимбеліна Арвіраг), бувало,
Наслухається тих оповідань —
І сам не .свій.... О! Щось уже зігнали!
Ох, Цимбеліне! Те відомо небу
І совісті моїй, що не по правді
Мене покривдив ти1. Тому— я викрав
Твоїх синів маленьких; відібрав
У тебе спадкоємців, як блгатство
І честь мою за-брав— ти. Єврифіла,
Пестунка добра, матір'ю була їм —
Квітчають кожен день її мюпглу;
А я, Беларій, Морганомтгазванся,
За батька став... Там знов луна у горах.
(Виходить)
СЦЕНА 4
Поблизу Мілфорда.
Входять Пізаніо та І м о г є н а.
Імогена Як прив'язали коней, ти казав:
Уже близенько. Мабуть, і матуся
Мене побачить не хотіла так,
Як я його!; Шзаніо"де Посгум?
Чого так дико дивишся на мене?
Зітхаєш, зблід, тремтиш... Гей! Чоловіче!
Злякавсь, чи що? І мову відняло!
Отямся, бо й мені, не полохливій,
Ще серце розірветься. Говори,
Що трапилося? Що за папірець
Похмуро простягаєш? Ні, ти спершу
Всміхнися, як погожа в ньому вість,
Ба, як негожа — усміхайся теж!
Вже бачу: Постумове то писання!
Скажи: десь та Італія шахрайська
Його обплутала і він у скруті?
Та говори! Пом'якшуй же удар,
Бо як раніше прочитаю — вмру.
Пізаніо Читайте, пані, ви самі і знайте,
Що я найнещасливіший на світі.
Імогена
(читає)
"Пізаніо! Твоя пані виявилася повією, невірною
в шлюбному ложі. Кров мою отруїли докази її вини — не хисткі
здогади, а свідчення, такі ж тяжкі, як моє горе, і непохибні, як
має бути помста. її ти, Пізаніо, повинен здійснити заради мене,
якщо та зрада не похитнула й твоєї вірності. Поріши її своєю ру-
кою! Даю тобі нагоду в Мілфордській гавані, куди її закличе мій
лист. Якщо побоїшся покінчити і не впевниш мене, що все здій-
снив, тоді ти спільник її безчестя і теж мені не вірний".
Пізаніо Не треба добувать меча: папір
їй горло перерізав! Підлий наклеп —
То вістря, небезпечніше за меч,
Отруйніше, аніж гадюки нільські.
його дихання, смрадне на вітрах,
По всьому світу стелеться, вражає
Владик, вельмож, і слуг, і цілі царства;
Ба, просякає землю до безодні
Могильних тайн... Що ж нам робити, пані?
Імогена Невірна в шлюбнім ложі! Що це значить?
Лежать без сну і думати про нього?
Чи плакати самотньо там до ранку?
Чи, ледь заснувши, бачити кошмари,
Мов з ним нещастя, і, в сльозах схопившись,
Вже не склепить очей? І все оце —
Невірність? Так?
Пізаніо Ох, що сказать вам, добра моя пані?
Імогена Невірна — я, а совість де?! Якімо!
Це ти чорнив його, немов негідник.
А то ж була все правда. Італійка
Якась там розмальована прилипла,
А я вже непотрібна. Як немодна
Одежина набридла! Розірвать!
Знять золото — на іншу! О, присяги
Облудні ваші! Ти, мій муже, всіх
Знеславив зрадою своєю. Бачу:
Честь чоловіча — лиш блискуча блешня,
Для нашої сестри принада.
Пізаніо Пані,
Послухайте мене.
Імогена Через Енея
Брехливого не стали вірить чесним;
Фальшивий плач Сінона осквернив
Дитячі чисті сльози, знищив жаль
До істинно нещасних. Так і Постум:
його відступництво вбива довіру
До всіх! Хоч ти, Пізаніо, будь вірний —
Наказ свого хазяїна здійсни
І напиши: я покорилась. На
Меча. Сама вручаю. Простроми
Невинний дім мого кохання — серце.
Не бійся, там зосталося лиш горе,
Хазяїна твого нема — пішов,
Дарма леліяла, немов святиню.
Ну, убивай же! Був такий відважний,
А тут злякався?
Пізаніо Геть, залізо підле!
Не оскверняй руки!
Імогена А то чому?
Як не твоя рука мене уб'є,
Тоді невірний ти слуга, бо я —
Сама себе не смію: нам боги
Заборонили самогубство; сили
Не вистачить зламати заборону.
Вдаряй сюди, у серце! Наче піхва,
Воно покірно жде меча. Стривай!
Що тут на перешкоді? А! Листи
Від мужа вірного. Геть! Геть, невситні!
Вже годі вам на серці в мене грітись!..
Спокусники і зрадники! Дурна,
Вам вірила. Та хоч караюсь, мучусь,
Вам, зрадникам, ще гірше!
Я ж задля тебе, Постуме, отцеві
І королю моєму непокірна,
Зневажила достойних женихів.
І то була не примха, а кохання,
Якого не знайдеш ніде. Як жаль
Подумати мені, що прийде час,
Коли тебе геть виснажить, знесилить
Ота, що віддаєшся їй. Тоді
Мене згадаєш болісно... А ти,
Пізаніо, будь чесним різником:
Звелів хазяїн — жде ножа ягниця.
Пізаніо 3 наказом тим я втратив спокій, сон,
Імогена Скоріше виконаєш — відіспишся.
Пізаніо Раніше хай осліпну від безсоння!
Імогена То нащо заманив мене сюди,
У даль таку, ще коней підірвали?
Вже спохватились при дворі, шукають —
Нема чого вертатися. Убий!
Націлився — ну, будь же непохитний!
Жертовна лань стоїть перед тобою,
Щоб вмерти!
Пізаніо Ні! Щоб вигадати час
І згаяти зле діло. У безсонні
Багато передумалося, панії
Ласкаво вислухайте.
Імогена Говори
Хоч до знемоги! Він мене назвав
Повією — безвинно зранив слух
Так глибоко і страшно, що ніщо
Не вразить більше. Говори!
Пізаніо Гадаю,
Вам краще не вертатися.
Імогена Авжеж!
Закликав, щоб убить.
Пізаніо Ох, ні, не те!
І вийде на добро, коли мій розум,
Як чесність, непохибний. Не інакше,
Як нашого хазяїна і вас
Ввели в оману. Там якась падлюка,
Ні — гадина підступна...
Імогена Куртизанка!
Пізаніо Ні-ні, не те, клянуся вам! В листі
Скажу йому, що виконав наказ
Та відішлю кривавий буцім доказ.
Ви зникли з двору, це також підтвердить
Мій звіт.
Імогена Але навіщо, добрий мій
Пізаніо?! І що мені робити?
Як жити? Де? Та й нащо те життя,
Коли я вмерла для мойого мужа?
Пізаніо Як вернетесь у двір...
Імогена О ні! Нема
Ні двору там, ні батька, а нависло
Оте ніщо, тупе, вельможне — Клотен
З облогою гидкого залицяння.
Пізаніо Не там, то й не в Британії!
Імогена А де ж?
Хоча ті самі день, і ніч, і сонце
Усюди, а Британія — мала
Частина цілого, мов лебедине
Гніздо на лоні моря. Ти порадь:
Куди податися?
Пізаніо Ласкава пані,
Вам світу не зав'язано. Узавтра
До Мілфорда посол прибуде римський
Кай Луцій з почтом. Підійдіть до них,
Ховаючи від зазіхань красу
Й ласкавість вашу в темний одяг тайни,
Тоді шляхи відкриються вам вільні
І ширші обрії. Собі на щастя
Ви зможете бувати й недалеко
Від Постумових друзів. Хай вони
Всю правду вам розкажуть.
Імогена О! Коли б то
Зробити так! Хоч я і соромлива,
Але наважуся — нема в тім згуби.
Пізаніо Тоді про те, що жінка ви й принцеса,
Забудьте, пані; геть відкиньте ніжну
Бентежливість (вона жінкам пасує,
Є їх природою). Ви — молодий
Зухвалий забіяка, запальний
І гострий на язик. Вам доведеться
Це ніжне личко гартувать на сонці
І в хуртовинах (ох, не тільки личко,
А й серце теж!); забути про оздоби
И тонкі серпанки, що на них богиня
Позаздрила б...
Імогена Не треба далі — я
Все зрозуміла! Вже я майже хлопець.
Пізаніо Передусім — перевдягніться хлопцем.
У ті сакви, піо ми в дорогу брали,
Для вас хлоп'ячий одяг я поклав —
Камзол, штани і шапку. Надягніть
Все те й тоді в подобі юнака
Явіться перед Луцієм з благанням
Гарячим, щоб узяв вас за слугу.
Скажіть, що ви співати й грати вдатні;
Ваш голосок у душу западе
Старому. Він людина чула й чесна,
То візьме неодмінно. Я ж подбаю,
Щоб вам багатство ваше слугувало.
Імогена О ти, богами послана розрадо!
Я зважилась на все. У добрий час
Відвага предків хай додасть снаги.
Ходімо, мій Пізаніо!
Пізаніо Я мушу
До двору поспішати, бо за вами
И мене шукатимуть і запідозрять,
Що допоміг втекти... Ласкава пані!
Ось вам шкатулка, те, що королева
Мені дала. Там ліки; заболить
Всередині, а чи морська хвороба
Дійме — ковтніте трішки, то ураз
Полегшає. Ідіть перевдягайтесь,
Ставайте юнаком, і хай боги
Сприяють вам!
Імогена Хай буде так! Спасибі!
Виходять.
СЦЕНА 5
Кімната в Цимбеліновому палаці.
Входять Цимбелін, королева, Клотен, Луцій
і в є л ьм ож і.
Цимбелін Таке то! Хай щастить тобі, Кай Луцій!
Луцій Спасибі, владарю. Мій імператор
Наказує, тож мушу від'їжджать.
І як же тяжко на душі, що треба
Тебе вважати ворогом.
Цимбелін Народ
Не хоче римського ярма. Негоже,
Якби підданці більше, ніж король,
Про незалежність дбали.
Луцій Що ж, прошу
Призначити ескорт, щоб він провів нас
Дорогами на Камбрію, у Мілфорд.
Уклін її величності! Вам — теж.
Цимбелін Панове! Покладаємо на вас
Цю місію. Щасливої путі
Тобі, шляхетний Луцій!
Луцій
(до Клотена)
Вашу руку,
Добродію!
Клотен Останній дружній потиск,
Відтак вона ваш ворог.
Луцій Майбуття
Покаже переможців. Прощавайте!
Цимбелін Під вашою опікою, панове,
Достойний Луцій буде у путі
До переправи через Северн. Зичу
Всім щастя!
Луцій і вельможі виходять.
Королева Він насуплений пішов,
І це нам робить честь.
Клотен Атож! Британці
Безстрашно висловили власну волю.
Цимбелін Він кесареві написав про все.
Час нашим колісницям та кінноті
Рушать, бо їхні грізні легіони
От-от ударять з Галлії.
Королева Не гаймось!
Гуртуймо наші сили!
Цимбелін Ми завчасно
Вже віддали такі накази, люба.
Скажи, а чом принцесу, нашу доньку,
Не бачили на учті в честь посольства?
Ми проголошуємо, що вона,
Обов'язки зневаживши, непослух
Виказує. їй наше потурання
На шкоду йде. Гукнуть її сюди!
Придворний виходить.
Королева Не стало Постума, отож замкнулась
І рідко появляється. Хай часу
Цілющий плин поможе їй. Благаю
Вас, владарю: не треба гострих слів,
Бо то істота ніжна: кожен окрик
її вражає, мов удар смертельний.
Входить придворний.
Цимбелін То де вона? І як посміла батька
Зневажити?
Придворний Владарю, там покої
Всі замкнуті й достукатись не можна.
Королева Мій пане!
Коли у неї ми були востаннє,
Вона уклінно вибачить просила,
Що нездоров'я їй не дозволяє
Щоранку батьку віддавати шану.
Благала передати теє вам,
А винна я: у клопоті, турботах
Забула.
ЦимбелІн Кажеш — замкнуто усе?
Давно не появляється? О небо!
Нехай мине нас те, чого найбільше
Боюся!
(Виходить)
Королева Синку, йди за королем!
Клотен Того Пізаніо, її слуги,
Теж кілька днів не бачили.
Королева Скоріш!
Клотен виходить.
Так, так... Пізаніо — їм вірний. Взяв
У мене ніби ліки і пропав.
Як він (дай боже!) наковтавсь тих "ліків",
Туди йому й дорога! Тільки ж де
Поділася вона? Невже з відчаю
й шаленості любовної гайнула
До Постума свого у Рим? Тоді
Це їй на безголов'я чи ганьбу.
А ми до нашої мети ще ближчі.
Чи так, чи так — не буде перепони
Носити нам Британії корони.
Входить Клотен.
То що там, синку?
Клотен Ясно — утекла!
Йдіть, мамцю, потішайте короля,
Бо він в нестямі мечеться й нікого
Не підпускає.
Королева Вже?! Я буду рада,
Коли ця ніч всі дні його покраде.
(Виходить)
Клотен Як я люблю й ненавиджу її!
Уся краса і велич в ній зійшлися
Так, щоб потьмарити жіноцтво наше;
Немов у кожної взяла найліпше
І сяє над всіма. За те люблю.
Але мене зневажила, кохає
Того плебея Постума і всі
Свої чесноти топче в бруд. За те
Ненавиджу її і прагну помсти,
Бо тільки дурень...
Входить Пізаніо.
Хто там? А-а! Це ти!
Крутійське падло, підійди-но ближчеі
Скажи мені, чого ти тут никаєш?
Де пані? Чуєш?! Одне слово — ну?
Бо полетиш к чортам!
Пізаніо Ласкавий пане!
Клотен Ні! Де вона? Юпітером божуся!
Знай, звіднику: останній раз питаю!
Всі таємниці вивертай! А ні —
Я в тебе з серцем вирву їх! Кажи:
Вона з тим Постумом, підніжком, хамом,
Лакейською потворою?
Пізаніо Мій пане,
Цього не може бути! Він же в Римі,
А наша пані недалеко.
Клотен Де?
У мене ти не викрутишся, шкуро!
Що з нею сталося?
Пізаніо О мій пресвітлий і ласкавий пане!
Клотен Пресвітлий підлабузнику, кажи,
Бо буде тут тобі і суд, і вирок,
І смерть.
Пізаніо Тоді, мій добрий пане, все,
Що знаю, розкажу, а більш не знаю,
Як тут написано.
(Подає листа)
Клотен А ми побачим!
В самому Римі здожену! Під троном
Самого кесаря!
Пізаніо
(убік)
Пан чи пропав!
Вона далеко. Хай собі читає
Та здоганяє вітра в полі.
Клотвн Гм!
Пізаніо
(Убік)
Хазяїнові напишу, що вмерла,
А їй хай стелеться безпечна путь.
Клотен Цей лист, він справжній?
Пізаніо Певно ж так, мій пане.
Клотен Почерк Постумів — знаю його добре... Послухай,
паскуднику! Якщо ти не будеш сволотою, а найретельніше роби-
тимеш усе, що накажу я, і підеш на таку підлість, яка заманеться
мені,-тоді я матиму тебе за чесного! Будь певний: тоді не за-
бракне тобі ні моїх грошей, ні ласки.
Пізаніо Ви такі добрі, ваша світлосте.
Клотен То що? Будеш служити мені — га? Коли так
лип до злидня Постума, то тепер приставай до мене. Матимеш
за що дякувати! Ну? Будеш зі мною?
Пізаніо Буду, ваша світлосте.
Клотен Дай руку! На гаманець! Тепер от що: нема там
у тебе якої одежі з колишнього хазяїна?
Пізаніо Є, ваша світлосте, вдома. Те, що було на ньому,
коли він прощався з нашою панією.
Клотен Ото перший тобі наказ: збігай принеси той
одяг — хутчій!
Пізаніо Слухаюсь, ласкавий пане.
(Виходить)
Клотен "У Мілфордській гавані... чекаю..." Ех, не роз-
питав! Дарма, потім спитаю! Отам тебе й заскочу, підлий Посту-
ме! Хай-но принесе ту одежу! Бо й досі вивертає душу, як вона
тоді казала, що його дрантя їй миліше, аніж я сам, такий, як
удався: здоровий, благородний, щирий і гарний із себе. Отож на-
тягну його одяг, упіймаю її і зґвалтую. Спершу вб'ю його в неї
на очах. Хай бачить, що зо мною не жарти, хай знає, як мене зне-
важати! його — під ноги, поглумлюся над трупом, а тоді — ох, і
зжену ж на ній охоту! Та ще, кажу, на зло, в його одежі, що така
їй мила. А по всьому копну ззаду ногою — марш до двору! Рада
була мене зневажати, то я радо помщуся.
Входить Пізаніо.
Це той одяг?
Пізаніо Той, ваша світлосте.
Клотен Давно вона подалась на Мілфорд?
Пізаніо Ще десь у дорозі.
Клотен Віднеси все у мої покої — це тобі мій другий
наказ. А третє ось що: тримай язик за зубами і щоб ніде про це
й не_ писнув. Будеш мені вірний — то я не поскуплюсь на ласку.
Мені — у Мілфорд, на помсту. Здається, на крилах летів бн. А ти
гляди; щоб усе по совісті!
(Виходить)
Пізаніо 3 тобою жить по совісті і правді,
То безневинну чистоту окрав би,
Ту, що служити вірно їй поклявся,
Допоки житиму! Благословляйся,
Окрилена дорого, любій пані!
А дурень цей хай пада в спотиканні!
(Виходить)
СЦЕНА 6
Перед печерою Беларія.
Входить І м о г є н а, переодягнена хлопцем.
Імогена Як я намучилась у цій одежі!
Втомилась, господи! Уже дві ночі
Сплю на землі, а зголодніла — страх!
Лиш наміром тримаюся самим:
Дійти до Мілфорда. Коли з гори
Ту гавань показав мені Пізаньйо,
Здавалось, близько, йду — нема й нема,
Мов зсунулися гори й привалили
Мою розраду. На дорозі стрілись
Якісь два голодранці; розказали,
Як далі йти; невже вони збрехали?
Ні, вбогі не посміють: їх за те
Карають. То лише багаті брешуть
Безкарно, хоч брехня серед розкошів
Бридкіша, а брехливі королі
Більш небезпечні, ніж безчесні злидні.
Ти теж такий, мій муже! Як згадала,
Забулись муки голоду. Диви:
Стежина до печери! Певно, сховок.
Там, може, є пожива. Попросить
Чи взяти? Ні, не можна! Тільки ж голод
Так дошкуля, що зважишся на все,
Бо ситий спокій плодить боягузів,
Жорстокі труднощі — жорстку відвагу.
Гей! Хто там є?! Озвись, як ти людина!
А як дикун — убий чи дай поїсти.
Агей!.. Мовчить... Ввійду сама з мечем.
Коли б то він боявсь меча, як я!
(Ховається в печері)
Входять Беларій, Гвідерій і Арвіраг.
Беларій На ловах нині, Полідоре, ти
Відзначивсь, тож за старшого нам будеш,
А я і Кадваль слугувати станем
Коло вечері. То умова чесна:
Більш потрудивсь — більша заохота.
Відпочивай, а ми — до куховарства.
Здоровий голод хай додасть смаку
Простій поживі, а спокійна втома
До сну нас заколише на твердому
Ніжніше від розпушених перин,
В яких не спиться ледарям. Привіт
Тобі, домівко наша тиха! Ти
Заждалася.
Гвідерій Втомивсь — гуде все тіло!
Арвіраг Я теж, а ще сильніше зголоднів.
Гвідерій Ходім в печеру, там лишилось м'ясо;
Покіль спечеться свіже, під'їмо.
Беларій Постійте!
(Заглядає в печеру)
Що я бачу: ніби фея
Казкова, безтілесна... Ні, людина,
Бо м'ясом нашим ласує.
Гвідерій Ну, батьку,
Що там таке?
Беларій На бога, хлопці! Ангел
Чи то небесної краси людина,
Хлоп'я безвусе.
Входить І м о г є н а.
Імогена Люди добрі, стійте,
Мене не кривдіть! Перше, ніж зайти,
Гукав не раз я. Думав попросити
Або купити те, що я тут з'їв.
Повірте: я не злодій. Не чіпав
Там золота розсипаного, ні!
За м'ясо заплачу я вам — ось гроші,
Хотів вам їх лишити, помолившись
Із вдячністю за вас!
Гвідерій Ти що, хлопчиську!
Арвіраг Для нас що гроші, що срібло, що злото —
То все сміття. Не ідолопоклонці
Ми тої нечисті!
Імогена Такі сердиті!
Коли мене за те вб'єте — ну що ж,
І так, не ївши, з голоду помер би.
Беларій Куди ідеш?
Імогена У Мілфорд.
Беларій Звати як?
Імогена Фіделе, пане. Родич мій зібрався
В Італію. Відчалювати буде
Із Мілфорда. Хотів з ним попрощатись.
В дорозі так охляв і зголоднів,
Що стриму не було і взяв чуже.
Беларій Ми, хлопчику, не скнари й не такі
Тверді й похмурі, як домівка наша.
Отож будь гостем. Бач — посутеніло,
Запрошуйте!
Гвідерій Чого так зашарівся?
Ну, чиста дівчина! Якби мені
Зустрілась де така — от залицявся б!
Арвіраг Е, ні. Що хлопець він, це краще — так,
Немов наш рідний братик по розлуці.
Підходь сміливіше сюди, до гурту,
Тобі ми друзі!
Імогена
(убік)
Друзі? Наче брата,
Мене приймають. От коли б і справді
Були вони сини мойого батька
1 прихистили так мене, щоб я
Була щасливо Постумові рівня!
Беларій
(убік)
Якась у нього на душі печаль.
Гвідерій Як нам його розрадити?
Арвіраг Віддав би
Усе, щоб він щасливим став.
Беларій Послухай.
(Шепочуться)
Імогена От де величчя істинне!
Замість дворів, палат, рабів — печера,
Щоб жить, як каже совість, і не знати
Нікчемства товкітливої юрби...
Нехай боги мене простять: хотіла б
Я справді стати хлопцем і лишиться
Із ними після зради мужа.
Беларій Добре,
То патрайте скоріше дичину!
Хлопчино, йди до нас. Коли добряче
Всі повечеряєм, то й легше буде
Погомоніти разом. А як схочеш,
Розкажеш нам про себе.
Гвідерій Йди сюди!
Арвіраг Ти любий нам, як жайворові ранок,
Як ніч — сові.
Імогена Спасибі!
Гвідерій Ну, заходь!
Виходять.
СЦЕНА 7
Рим. Площа.
Входять двоє сенаторів і трибуни.
1-й сенатор Ось кесарів указ у двох словах:
Оскільки регулярне римське військо
Приборкує паннонців та далматів,
А легіонам галльським не під силу
Британських проучить сепаратистів,-
Скликаються патриції та знать.
Призначений проконсулом Кай Луцій
Наказує, щоб ви, трибуни, зараз
Набір чинили. Кесареві слава!
Трибун То Луцій поведе на бритів?
2-й сенатор Так.
Трибун Де він тепер?
1-й сенатор У Галлії. Чекає
Набору вашого для легіонів.
Уже розписано когорти, й час
Рушать.
Трибун Ми наш обов'язок здійсним.
Виходять.