Потім вона повела їх до невеличкої сусідньої печери, і мандрівники зрозуміли — їм пропонують залишитися тут.
— Ні! — хитнув головою Кер. — Ми повинні повернутися додому.
Мати показала рукою на темні хмари, що облягали небо, на жовте листя, що падало з дощем на землю.
"Пересидьте холод, а там ідіть собі…" — так зрозуміли її гості.
І вони залишилися.
Паморозь вкривала дерева й трави. В лісі вже не було грибів, відлетіли птахи, і тільки зграї ворон крякали над мисливцями, що ось уже вкотре поверталися до печер без здобичі.
Кер та Оле й собі ходили в гори. Там, де вони колись жили, теж були холоди, але голоду їхній рід майже не знав. У тій місцевості водилися мамонти, й мисливці полювали на них. Треба було мати великий хист, щоб загнати такого велетня в яму. Потім тварину закидали камінням, вціляли списами. Забитого мамонта вистачало надовго, а кістки й шкура йшли на житла. Правда, багато мисливців гинуло під час полювання. У Кера стискалося серце, коли він згадував, як на останньому полюванні мамонт підхопив його батька на бивні.
Якось Кер і Оле забралися дуже далеко. Надходила ніч, зірвалася завірюха. Треба було шукати якогось притулку. Оле перша помітила печеру. У ній було на диво тепло, і це насторожило Кера. "Тихо!" — шепнув він Оле, а сам поліз у глиб печери. Раптом його рука торкнулася грубої шерсті.
— Ведмідь! Тікаймо, Оле… — звелів він дівчині й сам кинувся до виходу.
Але ведмідь не переслідував їх.
— Може, він мертвий? — запитала Оле.
— Живий, — відповів Кер. — Через те й тепло в печері.
— Давай уб’ємо його і залишимося тут жити… — запропонувала Оле.
— Ай справді, давай попробуємо. Голодують Мати, Лот, діти… Того м’яса вистачить на весь рід!
— Ти добрий, — зронила Оле так, ніби й не чекала іншої відповіді.
Кер зі списом подався до входу.
У темряві він ледь розгледів звіра. Це був величезний печерний ведмідь. Кер прицілився і всадив у нього списа. Звір дико заревів, пішов на хлопця. Важкий удар лапою відкинув мисливця в глиб печери. Проте упав і ведмідь.
Оле знайшла Кера непритомного. У розпачі вона заголосила, підхопила хлопця під руки й потягла до виходу.
На повітрі Кер поворухнувся, розплющив очі.
— Де ведмідь? — запитав.
— Там, — кивнула дівчина на печеру.
— Живий?
— Мертвий. Ти проткнув його списом.
Оле приклала до Керового чола мокру долоню і все питала, що йому болить. Кер мовчав. Спробував підвестися, але не зміг.
— Я залишуся тут, — сказав він, — а ти біжи до людей.
Коли мисливці прийшли до печери, Кер був уже на ногах. Мисливці швидко впоралися із здобиччю. Розпанахали тушу на кілька частин, щоб легше було нести, а Керові віддали шкуру. Мати роду подякувала юному мисливцеві за впольованого звіра…
Минали дні. Кер і Оле так і жили в невеличкій печері, куди привела їх Мати роду. Обом подобалася ця спокійна сива жінка. Керові вона нагадувала його матір.
"Як добре, що ми потрапили до цього селища, — думав хлопець. — Гарні люди нам стрілися: і Цілющим каменем поділилися, і притулок дали. Та тільки-но пригріє сонце — одразу ж додому!"
Проте гостинне селище довелося покинути раніше.
Кер помітив, що Зур, так звали хлопця, який колись першим підійшов до них, виявляє до Оле надмірну увагу. А Зур був сином Матері роду.
Одного разу Кер запитав Зура, чому той досі не одружений, адже серед їхніх дівчат багато красунь.
— Жодна з них мені не подобається, — стримано відповів на те Зур.
Кер засміявся й пообіцяв хлопцеві, що візьме його з собою, як повертатиметься додому. —У їхньому роді, мовляв, багато вродливих дівчат. Та Зур залицяється до Оле, — це зрозумів Кер. І коли Мати роду зайшла якось до їхньої печери, серце хлопця пойняла тривога.
— Ти живеш у нас, — мовила вона, — і мусиш підкорятися нашим звичаям. Зур посвячений у мисливці і має вибрати собі дружину. Він обрав Оле. Що скажеш ти на це?
— Мати мого роду обіцяла, що, як тільки прийде літо, я теж стану мисливцем і Оле буде моєю дружиною. Слово Матері святе!
Жінка замислилась, їй хотілося, щоб у сина була гарна дружина, але голос справедливості підказував: так чинити не можна. Кер і Оле знають одне одного давно, до того ж вони гості у селищі.
На розмову нагодилася Оле. Вбігла схвильована, зі сльозами на очах.
— Кер! — кинулася вона до хлопця. — Зур переслідує мене. Сказав, що стану його дружиною.
Кер умить схопився за списа, та Мати зупинила його.
— Не руш! Не буде цього, але ви мусите покинути нас.
Проводжали їх і старі, і малі. Мати піднесла Керові шматок м’яса, Лот накинув на плечі вовчу шкуру. А ще подарував невеликий цурпалок і дощечку з заглибиною. Кер зрадів дарункові: з допомогою цієї палички і дощечки можна добувати вогонь. Провели гостей аж до печери, де недавно Кер натрапив на ведмедя. Далі вони помандрували самі.
ПОЛОН
Поранення Оле. Смак паляниці. Вдале полювання
Чого тільки не натерпілися вигнанці. Рятував вогонь. Кер добував його з допомогою нехитрого знаряддя, подарованого добрим Лотом. Коли ж прийшла весна і на деревах розпустилося листя, стало легше…
Та вже й дерева відцвіли, почервоніли ягоди, а Кер і Оле усе ще були в дорозі. Чим далі заглиблювалися вони в зелені хащі, тим тривожніше ставало на серці.
"Треба було вертатися додому понад річкою, — картав себе Кер. — Усе ж таки знайомі місця. І навіщо пішли навпростець? А що як заблукали?"
Хлопець часто видирався на високі дерева, сподіваючись нарешті побачити голубінь рідної річки, але, крім безкрайньої зелені лісу, нічого не було видно.
Якось знесилені мандрівники вийшли на чималу, порослу різнотрав’ям галявину. Нашвидку поїли й попадали в траву. Сон зморив їх, і ні Кер, ні Оле не подбали про безпеку. А саме в цей час на галявині з’явилися мисливці, озброєні довгими списами з гострими крем’яними наконечниками, й одразу ж оточили їх. Коли Кер підхопився, щоб утекти, дужий удар збив його з ніг.
Прийшовши до тями, Кер підвів голову. Тільки тепер він розгледів високих, смаглявих чоловіків у дивному вбранні — довгих козячих шкурах з вирізами для голови й рук. На ногах у них були заячі шкурки.
"Так ось чому я не почув їх, — здогадався. — Що ж тепер робити? Де Оле?"
Злякана Оле стояла віддалік.