Цигани *

Страница 3 из 4

Франко Иван

— А коли ж пан повернуть?

— Завтра, найдалі позавтра.

— Добре, скажу їх припильнувати,— відповів війт, низенько кланяючися жандармові.

Попоївши молока і будза (свіжого овечого сиру), жандарм положився на лаві, обвинувся плащем і заснув. А тим часом війт не спав, хоть лежав на постелі.

"Чи лихо якесь навернуло сего шандаря, — думав він,— що випанітрував циганів у такій схованці, де їх досі ніяка власть не добачала? I що тепер з ними робити? Коли схочу їх арештувати і спровадити до села, то що з того, що їх шандар забере до Підбужа? Посидять у арешті пару днів, а потім вийдуть на волю і, певно, трафлять до Ластівок. Не тяжко, щоби мене не обікрали або не підпалили. Що циганові? Шандар далеко, а циганів волочиться множество: досить одну кумпанію зачепити, то всіх маєш ворогами. Ой, світе мій гіренький! Тьфу на твою голову! А хіба от що я зроблю! Аякже, аякже, се буде найліпше! Коли цигани втечуть, то що мені шандар зробить? Адже ж можуть утечи ще сеї ночі заким я ще довідався від шандаря, що їх треба арештувати. То буде найліпше, таки найліпше!.."

I з тою думкою війт заснув десь коло півночі.

А жандарм тим часом, хоч спав на твердій лаві, то снив про далеко приємніші речі, про "бельобунг", грошову нагороду і перенесення в кращі сторони, на Поділля, на російську границю, де можна було легко "зробити" товсту контрабанду: і заслужитися, і обловитися. Сон сей додав йому ще більше охоти і певності. На другий день ранісенько він устав, зібрався і, ще раз остро наказавши війтові пильнувати циганів, спішно пішов у дальшу дорогу, щоби ще нині дійти до мети свого обходу, а завтра вернути назад до Ластівок.

Зараз по його відході війт намотав на ноги потрійні онучі, обувся в шкіряні ходаки, взяв на себе кожух, кучму на голову, перевісив борсукову торбу з "цісарським орлом" через плечі, а до торби вложив пару вівсяних ощипків і кусень овечого сиру. Так приготований, не кажучи нікому нічого, пустився в дорогу ід каменеві.

— Добрий день вам, Пайкуш! — сказав, входячи до яскині.

— Доброго вам здоров’ячка, пане начальнику,— відповів старий циган.

— А що тут у вас нового чувати? — запитав війт, бойківським звичаєм не приступаючи відразу просто до речі.

— Зле чувати, пане начальнику. Був тут у нас вчора "кокорудза", хотів нас вести до села.

— До села? Е, він вас, любойки, хотів вести до Підбужа, до криміналу.

— За що?

— Або я знаю за що? Мусили йому по других селах щось дуже наговорити на вас. Адже ж недурно він за вами так парцував, що вас аж ту винюхав.

— Ой, ой, ой, божечку наш, божечку,— гуртом завили цигани,— що ж нам тепер робити?

— Що ж я вам, біднятка, пораджу? — сказав війт.— Він мені казав пильнувати вас, аж поки сам не верне, і тоді віддати вас йому до рук.

— I ви хочете нас тепер арештувати? — сказав звільна, але з укритою в голосі погрозою старий циган.

— Бог з вами, Пайкуш! — сказав війт.— Що ж то я вас віднині знаю, чи що? Я сказав зараз тому шандарові, що циган — то вітер у полі: ось є, ось його нема. Хто його на припін візьме? От знаєте що, маєте ту троха хліба і сиру, нате вам се від мене і йдіть собі, куди хочете, щоби я про вас не чув нічого. Не хочу вам робити клопоту, але й сам не хочу через вас у біду впасти. Розумієте?

— Розуміємо, пане начальнику, розуміємо! Най вам богойко святий заплатить! — сказав циган, кланяючися, а за ним почала кланятись уся його родина. Поклавши на кам’янім помості ощипки і сир, війт поспішною ходою рушив назад до села, пильнуючи, щоби ніхто його не бачив. А в душі він сміявся з того, який-то лютий буде шандар, коли завтра прийде, а циганів уже й духу не застане.

III

Добре-то говорять: гірська осінь, то вистарчить за добру зиму на долах. Ледве наш жандарм вийшов за противну границю Ластівок, ледве війт, довершивши своєї політичної місії, вернув назад до села, коли втім високий верх Парашки, що вистирчує вгору в виді величезного тризубця, покрився густою мрякою, або, як кажуть, "закурився доразу". Величезними клубами котилася та мряка вниз, гнана сильним, свищучим вітром. За півгодини все вже щезло в вирах і клубах снігової "куревільниці", котра з усіх боків била в очі і засліплювала пішохода, замазувала йому стежку перед ногами.

Кленучи і спльовуючи раз у раз, боровся жандарм з метелицею і йшов твердо наперед. Уже недалеко було село, до котрого мав дістатися на ніч — остаточна мета його обходу. Ще тільки треба було по кладці перейти на другий бік ріки. Але се, власне, була дуже небезпечна штука. Ріка шуміла під кладкою мов скажена, а верхом рвав вітер, шарпаючи за поруччя, мов хлоп руками. Кладка була ховзька від снігу, а вітер сліпив очі. Вже близько берега жандарм поховзся і впав у воду. Вода була неглибока, але страшно бистра. В одній хвилі течія зірвала жандармові з плеча карабін, а з голови чако з когутячим пір’ям. Великий камінь-кругляк, котрий вода котила по дні, вдарився о його ноги і звалив його з ніг. Тільки з крайньою натугою жандарм виграмосився на берег. Був мокрий до ниточки, промерзлий і переляканий. Хотячи огрітися, бідолаха пустився щодуху до села, до знайомого попа. Але хоч і як недалеко се було, то все-таки, заким забіг до хати, мокра одіж на нім зціпла на морозі як кість, а з грудей не міг видобути голосу. Правда, на попівстві кинулися терти його, огрівати, рятувати. Той рятунок і його залізне здоров’я зробили те, що він не добув собі ніякої тяжкої хороби, та все-таки мусив цілий тиждень пролежати в ліжку в міцній гарячці. Весь той тиждень курило снігом, свистів вітер, тис мороз, так що навіть здоровому непорадно було в горах пускатися в дорогу з одного села до другого. Аж по тижні вітер притих, випогодилося, але мороз потис іще остріший. Жандарм не хотів довше гаятись, хоч піп не важився пускати його від себе піхотою, ще напівнедужого. Казав запрягти санки і відвезти його до Підбужа, куди вже вперед дав був знати про його пригоду.

Коли жандарм проїжджав через Ластівки, пригадав собі циганів, про котрих зовсім був позабув у своїй тяжкій пригоді. Він казав візникові стати коло війтової хати, покликав війта до себе і запитав його:

— А що ви зробили з тими циганами?