— А кілько вас ту є? — спитав знов погрізно шандар, звертаючися до огнища.
— П’ятеро, паночку, п’ятеро,— відповів старий циган і піднявся на ноги, весь дрижачи з зимна. Прочі цигани також повставали. Крім старого, була там циганка, парубок і двоє малих, зовсім голих циганчат. Всі вони були аж сині з стужі і попухлі з голоду.
— Чим ту жиєте, волоцюги? — питав шандар далі.
— Ласкою божою, паночку, ласкою божою! От нам конина здохла, то ще до нині було м’ясо.
— А давно ви ту?
— Дві неділі, паночку.
Шандаря чомусь лютили відповіді старого цигана. В тім його ніби плачливім голосі і в тім при кождій відповіді повторянім "паночку" він бачив немов насміх над своєю властею.
— А крадете много по селах? — питав він далі.
— Ні, паночку, не крадем! Ром Пайкуш не краде! Ром Пайкуш робить, поки може, жиє з праці рук! Але тепер, як нам конина згибла, не маєм чим рушитися далі, мусимо пробути ту, поки троха не розпогодиться.
— Поки нового коня не вкрадете? — передразнював шандар.— Знаю, вас, знаю! Ану, збирайтеся та марш за мною!
— Куди, паночку? — спитав старий циган тремтячим голосом.
— Не питай, старий псе,— збирайся з своїм поганим стадом,— підемо до села. А там уже побачимо, що з вами зробити.
Старий циган став мов задеревілий. А втім, стара циганка, мов камінь з неба, верглася шандареві під ноги і заревіла, немов її збиралися різати.
— Паночку, паночку, голубочку наш! Що тобі винен старий Пайкуш, що тобі винні бідні роми, що нас хочеш в таку студінь гнати в світ? Подивися, мої малі голісенькі, ми й самі не видержимо на тій студені! Змилуйся, паночку, змилуйся, не веди нас нікуди! Най бідні роми поди́хають ще на божім світі!
— Не будеш ти тихо, опуде конопляний! — крикнув до неї шандар і копнув стару циганку чоботом в бік. — Зараз мені збирайтеся всі!
Тут уся родина, старі й малі, з вереском і плачем бухнулися шандареві в ноги і давай на всі боги просити його, щоб оставив їх в тій камінній хаті. Між тим, шандар і сам роздумував, що йому робити. Село ще не близько, дорога не рівна, ніч заходить,— тяжко буде йому самому запровадити цілу тоту ораву до села. Швидко він надумався інакше.
— Ну, чого ревете, дурні цигани,— сказав він. — Не бійтеся, я вас преці не поїм живих. Про мене, останьтеся ту. Але слухай, старий, до мого повороту не смій мені відси рушитись!
Старий циган стояв, як стовп. Він зачудуваними, тривожними очима дивився на шандаря, прочуваючи в його словах якесь нове лихо.
— Ну, чого ти витріщив на мене очі, як баран підрізаний! — крикнув шандар. —Чуєш, чи ні, що тобі кажу! Не смій мені відси рушитися, поки я назад сюда не верну, бо нещастє твоє!
Старий циган все ще стояв мов онімілий. Аж циганка, низько поклонившися шандареві, сказала: — "Добре, паночку, добре!" Шандар ще раз зирнув по яскині, сплюнув з обридженням і вийшов.
— Волоцюги прокляті! — воркотів він. От аж де запхалися! Але я прецінь їх найшов! Чей же хоч тепер "бельобунг" буде!
II
— Чуєте, війте! — говорив другого дня рано шандар до ластівецького війта,— на вашім свідомі лишаю тутки тих волоцюгів! Ви мені ручите за то, щоби вони не утекли з своєї нори. А завтра вечером я вернуся назад, та й заберем їх до Сколього! Розумієте?
— Розумію, прошу пана. Я вже накажу парубкам, щоб їх припильнували. Не подіються, нікуди, за се ручу!
— А якби, може, я завтра не прийшов, то пильнуйте їх, поки хто-небудь не навідається за ними. Пустити тоту голоту з рук не можна. Тоби зараз кинулося красти.
— О, певне,— потакував війт, хоч він знав віддавна старого Пайкуша-коваля і знав, що ані він, ані його родина крадіжкою не займаються.
Але мабуть якась лиха доля позавиділа нашому шандареві будущого "бельобунгу" за арештування волоцюгів. Йдучи з Ластівок понад ріку, він щеховз зо стежки і впав в ріку. Бистра, глибока вода захопила його й звалила з ніг; гвер випав йому з рук і покотився з водою; він сам ледве з крайнім напруженням сил ухопився берега і виліз на тверду землю. Мокрий до нитки, дрижачий з студені і страху, він ледве доплентався до найближчого села. А тут зимний стоковий вітер жарив немилосердно, кидаючи жменями поміж дощ чимраз густіші платинки снігу. Напіводубілий і смертельно стомлений доплівся шандар до священика на ніч. На другий день прокинувся в тяжкій гарячці. Прийшлось йому перележати майже цілий тиждень в постелі в найбільшім ослабленні. Аж по тижні міг він піднятися і рушити назад до Сколього: Аж коли прийшов до Ластівок, пригадав собі циганів і запитав війта, що з ними сталося.
— А що, прошу пана,— сидять собі в своїй норі.
— Сидять? — аж скрикнув, шандар.
— Як то, в таку студінь, в сніги і морози?
А й справді, в горах через той тиждень упав вже був глибокий сніг.
— А що, прошу пана,— ніхто за ними не питався. Старий кілька разів босий приходив до села жебрати, просився до хати до одного чоловіка, бо казав, що там дуже їм зимно,— але я не позволив.
— Ви не позволили?..
— Та ні,— сказав війт і здвигнув плечима. — Адже пан казали, щоб я їх пильнував, щоби нікуди не рушалися з своєї нори, аж поки пан не вернуть!
Шандареві похолодніло в нутрі від тих слів. Він був не злий чоловік, хоч служба зачинала вже глушити в нім живі людські чуття. За те ж недавна недуга зробила його знов трохи вразливішим на людське горе і людську муку.
— Ара, де присяжний? Збирайтеся й ви, війте, та й ще кого кличте з возом,— поїдемо, треба привезти їх до села!
Війт рад-не рад зібрався. Поїхали. Шандар усю дорогу був чогось неспокійний, все позирав на скалу, що бовваніла в далі серед мли,— слідив оком, чи не покажеться над нею клубок диму. Але диму не видно було, тільки груба плахта снігу білілася на широкій голові скали.
— Ще вчора курилося,— сказав візник, а нині вже диму не видно!
— Чи лиш не втекли вони? — закинув війт.
Приїхали. Шандар перший, а за ним присяжний і війт почали дертися на скалу. Сліду не видно було ніякого в свіжім снігу. Вийшли на платформу,— глухо, мертво. Вхід до яскині затканий тою ж колодою. Отворили. Війт зазирнув до середини.
— Туй вони! — сказав до шандаря. — А що робите, Пайкушу? — крикнув до яскині. В яскині тільки глухо задуднів голос його власної бесіди. Не чуючи відповіді, війт, а за ним шандар і присяжний влізли до яскині. В яскині було страх холодно, як в гробі! А коли їх очі привикли до сумерку, то показалася їм страшна, роздираюча серце картина.