Почулися швидкі кроки, і знову хряпнули двері, тільки тепер уже двері сарайчика, що стояв у глибині двору.
Стало зовсім тихо. Тільки шелестів і хлюпав дощ.
Якась невідома сила штовхала Оленку нагору. Вона обережно вилізла з погреба, і зразу холодні краплі дощу закололи її в обличчя. Та вона не звертала на це уваги.
Небо починало сіріти. Темні контури дерев уже чітко вимальовувались в сутінках.
За кілька кроків від погреба, біля самого яру, прикритий гілками, стояв кулемет. Його тупе коротке дуло було спрямоване на "Арсенал". Мине трохи часу, настане ранок, і цей кулемет почне стріляти по "Арсеналу".
А Оленчин тато сидить зараз там і зовсім не знає, що в його хатинці, де все життя прожили вони з Оленкою, розташувались вороги і що звідси йому загрожує смерть.
Шалено б’ється в грудях Оленчине серце. Що робити?
І раптом – блискавкою майнула думка. Внизу, в яру, протікав струмок; арсенальські дітлахи загатили його, і якраз під тим місцем, де стоїть зараз кулемет, утворилась глибока калабаня.
Не думаючи про небезпеку, Оленка кинулась до кулемета. Схопила руками мокрий холодний щиток і штовхнула. Але кулемет навіть не ворухнувся. Ні, не зрушити його з місця Оленці!
З хатинки почувся кашель. В Оленки від жаху підігнулися ноги.
Несподівано в пам’яті прозвучали слова батька: "Я просто прийшов заспокоїти тебе, щоб ти не боялась". І немов сильна таткова рука обняла її за плечі.
Забувши про страх, Оленка всім тілом навалилась на кулемет і почала розхитувати його. Їй пощастило – дощ розмив землю під колесами кулемета. І ось колеса поворухнулись, і кулемет зрушив з місця. У Оленки від напруження попливли червоні кола перед очима. Кулемет поволі посунувся по схилу. Потім все швидше, швидше. Оленка не втрималась і впала. Кулемет покотився в яр, підскочив на якомусь пагорбку, перевернувся і з усього розгону шубовснув у калабаню.
Якраз в цей час з "Арсеналу" гримнув залп. Над Оленчиною головою засвистіли кулі. Вона схопилась і кинулась до погреба. І ледве встигла захлопнути ляду, як з хатинки почувся громовий бас:
– Бібіков! Бібіков!
– Слухаюсь, ваше благородіє! – донеслося з протилежного кінця двору, з сарайчика.
У подвір’ї затупали кроки.
– Кулемет! Де кулемет, чорт візьми?! – люто закричав бас.
– Н-не знаю! – злякано запищав Сашко Бібіков. – Б-був… Тільки що б-був…
– Де?! Уб’ю, уб’ю, негіднику!
– Ой, ой!..
… Оленка закрила обличчя руками і завмерла.
Зараз озвірілі вороги увірвуться в погріб і тоді…
Ранок
Але несподівано крики надворі припинилися. Постріли чулися все голосніше і ближче. Тріщали кулемети, рвались гранати. Оленка почула над головою тупіт ніг. Постріли залунали вже зовсім близько, в дворі, і хтось гучно, хрипким голосом крикнув:
– Ура-а! Бий юнкерів!
Подвір’ям бігли арсенальці. Вони йшли в атаку на юнкерів. І вже десь вдалині затихали постріли.
Раптом ляда відчинилась, і на тлі світлого ранкового неба Оленка побачила обличчя тата. Дощу вже не було.
– Виходь, Оленко! Скінчилось! Весь Печерськ наш!
Він підхопив Оленку на руки. Оленка була вся мокра і брудна.
– Ух, яка ти бруднуля, – посміхнувся тато.
І тут Оленка не витримала і, припавши до батькового плеча, заплакала.
– Оленко! Та перестань, дурненька, – батько ласкаво пригорнув її до себе. – Адже все гаразд. Ну, не треба плакати. Посміхнись, дочко!.. Арсенальці ніколи не плачуть!
Оленка подивилась на тата і крізь сльози всміхнулася.
– Я піду, – батько скинув гвинтівку на плече. – Наші на Банковій штаб військового округу займають. Там останні недобитки юнкерів засіли… Я скоро…
Він побіг вниз, по стежці. А Оленка стояла на порозі хатинки і махала йому рукою.
З-за "Арсеналу" сходило сліпуче жовтневе сонце і, розганяючи білий морок туману, золотило оранжові крони дерев, мокрі від дощу покрівлі, біляві Оленчині кіски… Як вільно дихалося цього свіжого осіннього ранку!
І раптом Оленка схаменулась. Вона ні слова не сказала татові ні про Сашка Бібікова, ні про кулемет, ні про те, що сталося тут вночі…
Ну й нехай! Адже найголовніше те, що це сталося. А сказати – сказати можна й потім. Або навіть – зовсім не говорити. Хіба це має тепер значення?..
СЕРГIЙКІВ ГАЛСТУК
Це сталося так несподівано… Вчора, напередодні прийому в піонери. Надвечір.
Сергійко зразу звернув увагу, що дядько Микола якийсь замислений і мовчазний. "Може, щось неприємне сталося", подумав Сергійко.
Та й сам Сергійко був схвильований: адже завтра – прийом у піонери… Навіть їсти не хотілося.
Після вечері дядько Микола пішов до своєї кімнати і довго не виходив. Чути було, як він висуває шухляду, шарудить папером.
Нарешті дядько Микола вийшов:
– На… Це – тобі…
І простяг Сергійкові піонерський галстук. Галстук був шовковий, яскравочервоний, але… не новий. Сергійко зразу помітив це. І здивовано звів очі на дядька. Той поклав йому руку на плече:
– Це, Сергійку, не простий галстук… Це… Я зараз все тобі розповім… Я тобі навмисне не розказував цього раніше… Я знав, що настане день. І хотів саме в цей день розказати…
Дядько Микола сів на диван і пригорнув до себе Сергійка.
– Ти знаєш, Сергійку, адже мені зовсім недавно було стільки років, скільки тобі. Здається – ніби вчора це було. Так усе пам’ятаю. І особливо добре пам’ятаю роки війни. Мабуть, тому, що це були дуже тяжкі і страшні роки. Їх просто не можна забути.
Твій дідусь і твій батько були на фронті. А я, тоді дев’ятирічний хлопчик, лишився з матір’ю в Києві. Так випадково трапилось. Не встигли виїхати, розумієш.
І фашисти зайняли Київ.
Коли я пригадую той час, мені чомусь завжди уявляється люта зимова негода: сніговиця, вітер виє і – холодно, страшенно холодно, зуб на зуб не попадає…
Місто – ніби вимерло. Люди боялися виходити на вулицю. Та й людей було дуже мало.
У нашому великому п’ятиповерховому будинку (ми жили тоді на околиці Києва, на Куренівці) лишилося всього чотири сім’ї. Решта квартир стояли з навстіж відчиненими дверима, розграбовані, порожні. В них із свистом гуляв вітер, ворушив розкидані на підлозі обривки старих газет і якихось паперів, дзвеніли розбиті шибки, і безупинно хлопали зірвані з петель вікна.
Це були страшні квартири. Здавалося, в них хтось ходить, невидимий і жахливий.