Так і звали в полку всі: Докія, Докієчка. —
Кулеметниця наша врятує від скрухи! —
А у тебе, в Докійки,— сім'я не копієчка,
Двох синів та дочку залишила в свекрухи.
І здавалось: сніги — то полотен сусвоїща,
Скільки б з них штаненят, та біленьких
сорочок,
Та вузьких пелюшок, а згадаєш, чого іще
Нашивала б синам, готувала для дочок.
Промінь сонця тобі, мов долоні гарячі,
Бо в малих, було, руки тепліли так само,
Криниці на дорогах, мов очі дитячі,
Все світились для тебе і кликали — мамо!
Старший син із тобою у другому взводі
В Черняка Тимофія воює, як мати,
І крізь шал завірюх, у важкому поході,
Інше поле росло, інші весни і дати.
Світ мінявся у формах, у фарбах, у суті,
У законах людських, проростав по-новому
Через кров і пожар, через вибухи люті,
Щоб колоссям і сонцем жаріти потому.
VI
І твоє особисте, замучене роками,
Гнане в каторгу, топтане щастя коротке
Усміхалось нарешті очима глибокими,
Так, як ждала, як снила його поворотку.
На Лук'янівці, в тихому домі,
Чоловіка зустріла в ревкомі.
Не впізнала: сидів на стілечку простому,
У шкірянці, ховаючи посмішку строгу,
Тож приїхав здалеку сюди, до ревкому,
Партизанам і Щорсові на допомогу.
Як йому довелося крізь протемінь сіру
Шість разів утікати з тісного закутку,
Із холодного краю, із хащів Сибіру,
По ранковій зорі, по сніжнім первопутку,
Ілліча в революцію бачить.
Ввійшла ти
У тихенький будиночок, власне, до хати:
Олександрович,-Щорса побачила,-
в взводі
В нас бинтів не стачає, а ми ж на поході.
Ти подумай! — І стрілась очима раптово
З тим, із другим...— Далекий, жаданий мій
муже!
Аж хитнулась.
--— Докіє! — одне його слово.
І рука на плечі твоїм, тепла та, дужа.
Тую міць і тепло од руки чоловічої
Не розвіяла в днину погожу чи люту,
Як женила синів і гуляла при звичаї,
Як стрічала заміжню дочку з інституту.
Позмужніли, зросли, не сімейка— сімеїще,
Вже й онуки звелись, хлоп'яки та дівчата.
Запитай у людей, пошукай собі,— де іще
Голосами й піснями так повниться хата.
До роботи як візьмуться — поле колоситься.
Дай опору їм —землю підняти не досить,
І щодня забігає дівча-листоносиця,
Особисті й сімейні листівки заносить.
Правда, старший не вдома, а далі,
Був у Тулі, тепер — на Уралі,
Як хазяїн, стоїть біля сталі.
В тому тижні прийшли трактори до артілі,
А Докія побачила, все їй здається
Не мотор клекотить у залізному тілі,
Може, серця синовнього крихітка б'ється.
В Вітчизняній війні ти з ним бачилась, мати,
Як артільну худобу з дівчатами гонила,
Як горіли в Дніпров'ї побілені хати,
А взяла тебе в гості Уральщина мила.
І в тесовій ізбі, під засніженим небом,
Руські матері хліба ділили краюху
На синів і на внуків, на тебе й на себе,
Ждали звісток із фронту разом в завірюху.
Син приїхав з заводу, просив тебе в місто:
— Тут же, мамо, в селі скільки люду.
натулиться.
Ні,— сказала,— хоч в місті і затишно, й чисто,
Та артільних корів не поставиш на вулиці,
А для них там не знайдеш ні корму, ні паші,
А вони в мене, сину, рекордниці наші.
Ти за сталь свою млієш, а я за корову,
Ти за цех свій стоїш, я ж за стайню теплішу.
І обняв він маленьку тебе, сивоброву:
--— Ви такі в мене, мамо, бували й раніше.
І гортає Докія кожну хвильку відому:
Середульший — секретарем райпарткому,
Із-за Одеру, з фронту, прибув додому.
Цей не знає спочинку у ночі безсонні,
З емтеес-до колгоспу, з бригади — у ланку,
Все він знає: які пшениці у районі
І коли героїні підживлять ділянку;
Хто у партію хоче вступити із осені,
Як історію вчать молоді кандидати
І які трудодні вересневою просинню,
Навантажені славою, ввійдуть до хати.
Тож приїхав із фронту в приношенім кітелі. —
Ну,-говорить,-тепер комунізм не за
даллю,
Якщо смерть не взяла нас, так вічні ми жителі
Із добром і трудом, не з людською печаллю.
І здається, що сам він не менше ста років
Обходив комунізму висоти й широти,
Зна там кожен куточок, міста і потоки,
Всі потайнощі знає, щоб зло побороти.
Отакий!
А найменший отут же, в артілі,
Бригадиром немало — дванадцяте літо,
Каже: — Мамо, давайте змагатися в ділі
На врожай кок-сагизу, на просо, на жито.
І змагається з матір'ю.
В школі, в містечку,
Вчителює дочка, і не десь за горами,
Наїжджає додому, зовсім недалечко,
Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами.
То про читанки дбай, то турбуйся про зшитки,
Дітям-сиротам поміч вишукуй, що в силі.
Годі думать, Докіє, вже сонячні злитки
Розливаються злотом в небеснім горнилі.
VII
Грає жайворон срібний в небесній блакиті,
Між землею та небом снує невидимо
І зелені, і сині, й багрянцеві ниті
І тріпоче з вітрами, як світ, молодими.
Підведися, Докіє, і вийди у дворик,
Скоро ланка збереться, прийде на розмову,
Заорали ділянку в минулий вівторок,
Як там з добривом буде? Підсипати б знову.
Тож забудуть, гляди.
Підвелася поволі,
Вийшла, сіла на сонечку в ранковій тиші,
Урожай зеленіє в широкому полі,
І земля соковитиста мрево колише.
Син прослав їй хустину червоноткану.
— Зараз, мамо, вернусь, лиш в бригаду
загляну.-
Шлях біжить біля двору широко і рівно,
Люди йдуть на поля гомінкою юрбою.
— Добрий день вам, Петрівно!
— Як здоров'я, Петрівно?
— Та минеться все само собою.
Стали рідні та ближні півколом,
Із надією в серці, не з болем.
Пастушки гнали скот, привітались:
— Добрий день вам, бабуню, як спалось?
— Вже видужуйте швидше!
— Видужую,-
І рукою махнула недужою.
І відчула: доросле й маля,
І вода, і трава, і земля —
Все любов'ю тобі промовля.
VIII
І здалося: земля із полями й дорогами,
Із містами, з вогнем у віках посивіла,
Із любов'ю й життям, з бойовищами многими
Підійшла до Докії й загомоніла.