Не бачили тієї методи представники демократичної "еліти", але так ясно бачили її мазепинці!
Яке мало бути відношення свобідного народу до цієї тиранії? На це автор Історії дає таку саму відмінну від передвоєнного покоління XIX віку відповідь. Супроти цих "кайданів рабства і неволі", "лучче, аніж їх зносити, бути нам у всегдашніх бранях за вольность" (стор. 89). Це голос поколінь Орликів, Гордієнків, Полуботків.
Проти кого мала вестися ця "всегдашня брань"? Ціла офіційна ідеологія драгоманівства уважала за недопустиму єресь говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулім. Добрий тон затроєного соціялістичним дурманом покоління позволяв говорити лише про боротьбу з царатом, з режимом. Борцем лише проти царату був в очах того покоління Шевченко, борцем лише проти царату був Мазепа. Як же інакше задивлявся на це автор Історії! В уста мазепинця Полуботка — в його позвах з Петром — він вкладає ціле політичне "вірую", яке міцно мусить шокувати недобитків демократичного століття. Коли пізніші демократи патякали про "три галузки" народу, він говорив "про наш народ" і (до Петра) про "твій народ". Коли демократи розводилися про вищість і висококультурність росіян, він свій народ ставляє далеко вище московського народу, який "ледве вийшов з хаосу смутного времені", зі стану повного "нічтожества" і який він просто уважає за "мужиків" (стор. 229). А старшини у відповідь Мазепі (що відкрив їм свій намір спомагати Карла XII), заявили, що "потрібна переміна їх положення і що не можна зносити презирство в землі своїй від народу, нічим від них не ліпшого, але нахабного і скорого на всі зневаги" (стор. 204)... Мазепинці підіймали повстання не лиш проти царя, а й проти народу російського. Себе ж уважали не за касту лише, не за верству, але за провід, за аристократію, що представляла собою цілий народ, цілу націю, яку автор Історії відрізняє від люду. В їхніх очах їхня боротьба з Росією не була, як для політиків демократії, боротьбою верстви з режимом, лише нації з нацією, з яких українську представляла козацька старшина, російську — цар. Горді за чини своєї нації, вони згірдливо відкидали претензії Москви "уважати козаків за щось рівнорядне з лопарями чи камчадалами".
І треба завважити, що ці слова не були лише словами. Хто уважно стежив за перипетіями полтавської епопеї, той знає, що за Мазепою була майже ціла, за малими виїмками, старшина козацька; з другого боку, багато із здецидованих мазепинців цілим збігом подій (про які не місце тут говорити) були унерухомлені і перешкоджені виконати свій цілком виразний намір — піти за гетьманом.
І полтавський зрив мазепинців не був актом розпачі, ні необчисленим вибриком одчайдухів. Хоч в їхніх споминах жила ще руїна, в яку попала Україна "від частих нашествій іноплеменинків", ставши ареною "всіх родів губительства і всесожженія, обагрена і напоєна кров'ю людською й вкрита попелом", та все не відступали вони від думки "всегдашньої брані". З покоління Розумовського глузує Історія за те, що "спокійно дожидало подій" або "обітованнє Отче звише"; зміну на Україні уявляє він собі не як еволюцію чи утопію-ідилію, лише як день Божого гніву, як момент, коли кров, проллята царем на Україні — "взищеться от рода сього", і просить, щоб "зілляв Бог чашу гніву свойого" на прокляту імперію (стор, 232).
Автор підводив підсумки Полтавщини, аналізував політику Москви на Україні, її методи і "хвити", перспективу для запановання над "вольним народом" нової орди, матеріяльної руїни й морального затруття, яке це панування з собою несло. Формулював ряд постулятів української політики полтавської доби, підкреслював погорду представника цивілізованої нації до петрівських зайд; означав боротьбу з ними як змаг народу з народом, змаг довготривалий, накликаючи Божий гнів і помсту історії за кривди і пролляту кров, реабілітуючи тодішню провідну верству від нікчемного закиду вузького кастового егоїзму, бо ідучи за Мазепою, вона "шукала лише свободи і ліпшого життя на власній землі своїй і мала про те задуми, властиві всьому людству" (стор. 213).
Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в "малоросійське дворянство". Скільки блискучої спостережливости! Скільки проникливости в осуді й оцінці з'явищ! Скільки аналогій має та полтавська епоха з епохою, що наступила по тім, як Україну прилучено до імперії, змонтованої Леніними.
З Історії Русов визирає думка, що такий змаг, як кожний історичний змаг кожної нації, має тоді вигляди на успіх, коли веде його народ не в бакунінсько-драгоманівськім сенсі "вільних громад" татарських людей, — лише в сенсі активної провідної верстви, що його представляє; не тоді, коли ця верства вироджується в демократичну юрбу, або в просто посідаючу клясу, яка людей й багатства краю "на свою привату употребляет", в "вєчноє и потомствєнноє владєніє" дістає, думаючи не про націю, а про службу "благополучній державі царського величества"... Лише тоді, коли ця верства є сповнена тією блискучою думкою, тією волею і тим патріотизмом, які навіть чужинця змушували в козацькій старшині бачити постаті, подібні до постатей Лівія, до постатей древнього Риму.
(Уривки із статті "1709-1939, Пам'яті мазепинців". Львів, журнал "Вістник", книги ч. 7-8.)