— О, так, так, царю! — хором вигукували ми. З усіх сердець завжди найнадійніше — це серце друга!
— І я так думаю. І радий, що ми одностайні в цьому непростому питанні. Крім того, і в цьому мене переконали й спеціалісти-кардіологи, які вивчали серце Мого Друга. Тож зволікати більше не будемо і я врочисто вам повідомляю про своє рішення: для трансплантації мені серця, навзамін мого, хоч і царського, але в турботах за ближніх дещо вже зношеного, я вибираю серце Мого Друга — надійне, вірне і, головне, молоде та здорове. Воно не підводило мене раніше, не підведе й тепер, коли після пересадки заб’ється в моїх грудях.
Вірний Друг Самого схопився, широкого розкритим ротом намагався щось сказати чи сапнути повітря, яке для нього в ту мить зникло, але його вже схопили Шакали — особисті охоронці владики — і потягли в операційне бунгало, що звалося кардіологічним центром.
За ними рушив і Лев.
І ми в одностайному, так сказать, пориві, схвалили мудре рішення свого повелителя (кожний в ту мить неймовірно радів, що він, слава Богу, не є Другом Самого), а також мужній вчинок Його Друга і, зокрема, його золоте серце, що його він не пошкодував для нашого повелителя і свого Друга.
Операція закінчилася благополучно.
Тепер у тому царстві, що в душах кожного з нас, як і раніше володарює Лев, але вже — з молодим і надійним серцем свого Вірного Друга, якому в савані поставлено пам’ятник. До нього — рятівника нашого царя — не заростає народна стежка.
І тепер в нашого царя добре, чуйне, щире і таке відважне серце — серце його Вірного Друга.
ТОВСТИЙ І ТОНКИЙ
У тамбур швидкого поїзда "Севастополь — Київ", десь на якомусь там перегоні, вийшли покурити два пасажири — товстий і тонкий. Обоє їхали в одному купе — із санаторіїв поверталися, тільки товстий з дружиною, а тонкий — одинаком.
Ну, розбалакалися, тонкий раптом каже товстому:
— Мені здається, ваша дружина — типова, даруйте, неврастенічка. Скільки їдемо, стільки й пиляє вас — без утоми й перерви. І здебільшого через найменшу дрібничку, не варту й уваги. Як наче це в неї у крові. Навіть не зважає на мою присутність в купе. Мені вас шкода. Це ж просто терор. Тільки не ображайтеся, прошу вас, за мою відвертість і втручання, можливо, не в свої справи.
— А чого ображатися, — спокійно одказує товстий, — як вона неврастенічка і без "здається".
— Як ви живете з нею?
— А хто вам сказав, що я живу? Я з нею мучуся.
— А ви б її спробували у психіатра підлікувати, га? — радить тоненький. — Чи у психотерапевта. У нас психіатрія, знаєте, авторитетний підрозділ медицини ще з часів Гіппократа. А які світила в ній працювали! Які неврози лікували, психози!
— Отож — працювали… лікували… — зітхнув товстий. — А нині… До якого світила не водив свою неврастенічку, хто вже її не лікував — як мертвому припарка! Ще більше мене гризе. Та й що говорити — перевелась тепер психіатрія, путнього спеца і вдень з вогнем не знайдеш.
— У-у, шановний, не кажіть, — гаряче заперечив тонкий. — І в наш час є світила.
— Знаю я цих світил! — гмикнув товстий. — Гроші луплять, а результат? Дружина як гризла мене, так і гризе!
— А я ось вам дам адресу одного київського психіатра, спеца із жіночих неврозів вищого класу! І не таких неврастенічок, як ваша виліковував. За місяць стане, як шовкова.
— Що ви кажете? — подивувався товстий. — І чого це я такого світила не знаю? Цікаво, цікаво… Завтра ж і поведу до нього свою половину, хоча певен — перевелись тепер спеціалісти. Лишилися такі собі заробітчани. Кирпу гнуть, учених з себе видають, докторські захищають, а самі — ні бе, ні ме, ні кукуріку.
— І все ж спробуйте. Правда, потрапити до нього непросто. Черга. Тож доведеться вам докласти зусиль.
— Як для справи — докладу.
Взяв товстий у тонкого папірець, зиркнув на нього.
— Послухайте, шановний, що це ви мені дали?
— Як що? Адресу того світила психіатрії. Беріть, беріть. Мій приятель свою водив до нього… Правда, не помогло, так зате хоч дременув од неї. Адресу ж мені про всяк випадок передав…
— Красненько дякую. Це… моя адреса. І прізвище моє.
— Ось так здибанка! То ви… ви… — почав було тонкий і прикусив язика.
— Так, я і є той психіатр і, як ви укажете, світило, до якого ви посилаєте мене. Такі, значить, пироги, — зізнався товстий. — А щодо черги, то й справді потрапити на прийом до мене непросто.
— Вибачайте, так звідки ж я знав, що це ви і є, — тонкий озирнувся, перейшов на шепіт: — А взагалі, добре, що я з вами зазнайомився. Чи не змогли б ви прийняти мою половину, га?
— І вас… пиляє?
— Не те слово. Поїдом їсть. Хоч калавур кричи!
Товстий подумав і ствердно кивнув головою.
— Гаразд, приводьте. Прийму поза чергою. Але — послуга за послугу…
— Звичайно, я заплачу згідно з вашою таксою…
— Не про "зелені" мову веду, — поморщився товстий і, теж озирнувшись, перейшов на шепіт: — Послухайте… Чи не має у вас, бува, на прикметі якої-небудь… мм… народної бабенції? Цілительки там чи баби-шептухи. Що всякі вади вишепчує, порчу виливає… Щоб мою вишептала, бо вже скоро й навпіл мене перепиляє. Я добре заплачу. А шукати самому шептуху в моєму становищі, а я ще й у ен-де-і працюю, — несолідно. Доцент, доктор наук — і раптом…
Аж тут двері наче кавкнули і відскочили. Дамочка в тамбур голову сунула, товстого побачила і в крик:
— Ага, ось де ти, г-голуб-бчику?! Думав, сховаєшся від мене? Думаєш, як доктор наук, так мене вже й ігнорувати можна? Не вийде. Я тобі ще не все доказала. У мене нові аргументи з’явилися, повертайся в купе. Та й до Києва ще стільки їхати — не пропадати ж часові. Мусиш слухати, бо інакше таку психіатрію тобі влаштую, таку!..
— Вже й покурити не можна, — заметушився товстий, затовк недопалок і, виходячи вслід за дружиною з тамбура, шепнув тонкому:
— Так ви вже той, добродію… Підкиньте мені адреску бабки-шептухи. Може, вона народними засобами вишепче мою ненаглядну… А я вже вам віддячу. Як свою до мене приведете.
І квапно побіг до купе, вигукуючи на ходу: "Спішу, спішу, мій янгол із ріжками!.."
Швидкий поїзд "Севастополь — Київ" гуркотів, набираючи ще більшу швидкість, і його аж трясло.
КОМУ В ЛЮДИ ЙТИ?
— Ти куди ж це зібралася, розумна дурепо?.. В люди?.. Фюу-уть! Сиділа, сиділа на дереві і — на тобі! В гомо сапієнси вирішила податися, у двоногі? Тобі що — найбільше треба? А ззовні ніби така ж як і всі. Чи, може, ти крайня? Чи розумця в тебе нікуди дівати? Все мудруєш, не можеш жити, як усі нормальні мавпі живуть. Чи мо’ вислужитись хочеш, розумахо? Новий загальнолісовий почин запровадити? "Усім лісом в люди", га? "Кожна мавпа мусить хоч раз сходити в люди", га? На звання "Мавпячий новатор передового ходіння в люди" цілиш? Га? Хай інші йдуть… Ну, ті… Горласті з верховіття. А їх там — більше, аніж листя, і в кожного — державна горлянка. Та різні активісти-крикуни, що на кожній гілляці сидять, керують. Та ще галайда-галайстра всяка — їй куди б не йти… Хоч і семимильними кроками до світлого майбутнього — аби не працювати… А нам, простим смертним, і в мавпах добре. І взагалі… Ну, підеш у люди, а далі? Як з людьми нічого не вийде, то що? Назад у мавпи? Е-е, дзуськи! Назад у мавпи всіх не приймуть. Хіба тих, хто біля керівництва вертиться… То ось тобі на прощання моя порада, розумна дурепо: не висовуйся! Бо — порішать. Свої ж. Зрештою не забувай, що ти — звичайна-звичайнісінька мавпа, рядова, зовсім не прогресивно-передова, а навіть відстала і ні чим не видатна, і не знатна мавпа. Навіть не новатор лісу. Тож поперед начальства не годиться лізти. Навіть у люди. Хай краще воно в люди йде. Начальство. Йому давно туди пора сходити. Тож запропонуй новий почин: "Кожний начальник хоч раз у житті повинен побути людиною". А хто сачкуватиме, того силою туди відправляти. У люди. Щоб знали! І хай тоді лікті кусають. І хай тоді вовками виють, а хоч раз у житті начальник повинен людиною побути.