Царiвна

Страница 60 из 89

Кобылянская Ольга

Вона поглянула на мене, і я відчула, що мій сміх не вдоволяв її.

— Чи хочете тим сказати, що ви не заміжні? — спитала.

— Так; але чи лиш подружжя має ту силу ущасливляти чоловіка? Мені здається, що це залежить цілком від його успособлення, від його склонностей, від поглядів на життя...

— Чи ви говорили іронічно про події свого життя? — спитала знов.

— Так і ні. В моїм житті мало подій, а однакож скільки відчула я, скільки передумала! Але все те не має жодної вартості супроти того, що я невіддана!

— Тепер ви колючі, Наталко!

— Може, пані Марко. Моя історія — це не те, що я пережила, лише те, що я передумала головою і серцем. Але небавом вступлю у вік такий, у котрім дівчат називають уже "старими". Тоді стану зовсім неінтересна для нікого; тоді скінчиться моя історія.

— Ви уявляєте собі щось непотрібне і гризетеся опісля.

— Ні, я не гризуся, я навіть сміюся з того; але я пересвідчена, що й тут сміюся лиш я сама. Впрочім, я не можу собі уявити, як то можна бути старим. — Але по якійсь хвилині сказала: — Пані Марко, я ніколи не стану старою панною...

— Ви думаєте вийти заміж? — спитала мене майже з переляком.

— Чи думаю над тим? — повторила я згорда. — Ні, пані Марко, я не думаю цілком над тим! Я не знаю, але не раз мені так чудно-чудно, так мовби я справді родилася лиш на те, щоб терпіти або щоби пробувати до посліднього віддиху свою силу в боротьбі. — Опісля говорила я мимоволі понуро: — Я навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що якраз я здібна відчути те, що називається щастям. Силуюся зрікатися краси життя, ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в моїм житті не засяє сонце цілим багатством свого світла. Від смерті бабуні була я полишена собі сама й остануся нею і дальше. Впрочім, се не болить мене; бо чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слів, що не остануся "старою панною", то я хотіла ними те сказати, що хоч і остануся незаміжньою, не остануся, проте, смішною особою, т. є. не прилучуся до тих, що любуються в дивоглядних строях і котиках або псах.

— Але ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дійсно незаміжньою, Наталко, — закинула вона якось нетерпеливо.

— Цього я дійсно не можу певно знати і мені це навіть байдуже, пані Марко, — додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитістю, — я дуже горда в тій справі. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого би я любила, покинув, але ніколи, ніколи в світі не здержувала би його при собі, коли б хотів мене покинути. Лучче вмирати, ніж коритися, ніж просити милостині!..

Ах, ті милостині! — Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила з гарячими очима далі. — Так, ті ненависні милості. Вони затроїли мені душу, і я ненавиджу їх! Їх і все, що пригадує хоч здалека ту погань!

Вона всміхнулася, як мені виділося, з примусом і обізвалася лагідно:

— Я годжуся з вами, Наталочко; це дійсно погань. Але оскільки я вас знаю, то мені здається, що вам не грозить подібна небезпечність. Ви належите до тих, що їх не покидається. Я навіть переконана, що ви вийдете заміж і навіть так, як заслугуєте.

Я не відповіла нічого і лиш здвигнула плечима, а тим часом по моїх устах пролетів гіркий, ледве замітний усміх. Перед моєю душею промайнув Марко, а за ним — Орядин. Вже як і боліло мене поведення Марка, але все ж не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто послідніми часами (мабуть тому, що бачила його частіше), що Марко майже щезав з моєї пам'яті, а в сій хвилі прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.

— Так, Наталко, так! — говорила мені стара дама. — Ви не потребуєте присягатися, що останетеся незаміжньою.

— Я не бажаю нічого так, як того, щоби могла працювати після своєї вподоби — ви ж знаєте, дорога пані, — щоб могла писати і щоб воно здалося на що. Тоді була би я також щасливою!

— А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не має вартості? — спитала, мовби невдоволена моїми словами.

— Я не маю нічого проти подружжя, хоч воно не є в основі нічим гарним, ані величним, особливо тоді, коли люди своїм характером до його не спосібні. Але правда і те, — додала я мов по легкій задумі, — що воно й гарне, коли люди не споганюють його...

— Правда, правда, Наталко! — обізвалася стара дама живо. — Між ніким не можуть бути такі красні відносини, як між чоловіком і жінкою. Се вам кажу з досвіду, бо я пережила не одно. Дівчина любить матір і батька над усе; однак чому опускає їх радо, коли прийдеться іти хоч би й на кінець світу за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона знає, що він заступить її родичів і все те, з чим зрослася душею. О Наталочко! — додала з сумною сердечністю. — Коли мається за мужа доброго і ніжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тоді не можна від долі жадати більшого скарбу. Ні, нехай говорять і філософують собі мужчини і женщини, як хочуть, але так як чоловікові не заступить ніщо любові жінки, так і жінці любові чоловіка, вірте мені! Була би велика шкода, коли б ви не могли віддатися або не хотіли!

Я сиділа мовчки з очима, зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до неї, спитала я протяжно:

— Може, але чому приходить вам це на думку?

— Вас, як людини, було би шкода.

— Так, — докінчила я майже з поспіхом. — Кожна людина повинна свою силу і красу використати; не мати надармо серця в руках... не так?

Вона притакнула мовчки головою:

— Хто не живе вдвійку, той не живе ніколи правдивим життям, — сказала.

Я не відповіла зараз, аж пізніше спитала:

— Коли живеться правдивим життям, пані Марко? — І не вижидаючи відповіді, говорила дальше: — Чи тоді, коли багато терпиться? Чи коли багато відчувається? Чи, може, тоді, коли живеться невгамовано після своїх лихих і добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко, з розумом, дорога пані!

Вона притакнула знов мовчки, як перше, головою, і зітхнула. Я підняла голову до неї. Наші погляди стрінулися. Вона дивилася на мене великими, вогкими, смутними очима заразом так, мовби її думки помимо всеї бесіди пробували десь далеко-далеко...

— Наталко, ви вірна натура, правда? — спитала нараз.

Я дивилася на неї здивовано: