Царiвна

Страница 48 из 89

Кобылянская Ольга

— Це правда, я уникав вас дійсно. В мені якась особливша і непоборима антипатія супроти всіх товаришок, гувернанток, учительок і тим подібних істот. Чому, сам не знаю. Може бути тому, що вони нагадують мені тих, що хотять tout рrіх [87] стояти "самі". Я мав часто нагоду стрічатися з невикінченими емансипатками, а ті так обридли мені з своїм "питанням жіночим" і балаканням про рівноправність, що я їх ніколи не можу стерпіти. Не думайте, — додав поважно, — що я належу до тих, що моляться до непросвіченої женщини, що їх ідеалом або молода неосвічена наївна дівчина, або заміжня жінка з величезним білим фартушком і купою ключів при боці. Я знаю, що викликало рух жіночий, так само, що викликало й соціалізм і інші об'яви в суспільстві. Я знаю, що вони і мають право домагатися того всього, чого власне домагаються; я переконаний, що вони доб'ються колись своїх жадань; лише, бачите, я не можу цілком з тим погодитися, щоб жінку трактовано лише як людину, як це власне роблять оборонці полу жіночого, а не також, як і жінку.

— Так у вас жінка не те саме, що людина-чоловік?

— Чи словом "чоловік" називається лише мужчину?

— Ні, однак його життя більше забезпечене, ніж жінки.

— То своєю дорогою; але було би лучче, коли б зі зміною обставин не зміняли і жінки свого характеру, т. є. не зміняли насильно. Я хотів би, щоб обставини змінялися задля них, а не вони задля обставин або задля якоїсь "свободи". В моїх очах женщина — то щось таке несказанно гарне, тонке, як і мужчина в своїм роді. Однак обоє тратять на красі, коли одно приймає те, що належиться другому.

— Чи жінки зміняються так сильно, на вашу думку ?

— Ах, зміняються! Чи ви гадаєте, що з доступом до всяких занять і до всяких наук зробляться сильнішими, напр., в характері?

— Я думаю, що так!

— Ну, воно здається так, однак чому здрібнів дух у мужчин, хоч йому подають широку науку змалку, аж до пізнього віку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений із себе так, якби осягнув уже найвищий верх досконалості і дальше не потребував сягати? Чому воно так? Чому знам'я нашого часу — самолюбство і обезсилення? Чи вам не приходило інколи на думку, що в думанні людськім ндетав застій, що воно потребує якогось, сильного порушення, щоби змінилося, віджило, але не теперішнім плитким, самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистішим і сильнішим! Нинішні часи, — додав по легкій задумі, — пригадують мені морську тишину, напр., під рівником [88]. Горе кораблеві вітрильному, коли натрапить на таку нещасну пору. Ви, мабуть, не знаєте, що воно таке. Без подуву вітру жарить сонце огнем незносним і розкладає вкупі з кислородом воздушним всі органічні тіла. Вода морська починає гнити, і гидкий жовто-брунатний слиз окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль уділюється м'ясу, хлібові, солодкій воді і всім харчовим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переноситься помалу і на людські тіла, і нема на неї ліку на цілім світі. Спочатку міг би сильний вітер зробити цьому пагубному процесові кінець, однак пізніше не приносить і він уже пільги.

— Страшно вмирати такою смертю! — обізвалась із співчуттям.

— Не правда ж? — відповів. — І вихор на морі приносить смерть, але се вже іншого роду погибель. В ній гине чоловік бодай з піднятою головою, бореться і за себе і за других, гине хоробро, коли тим часом там у тишині гине, мов собака. Нинішні часи подобають у дечім на таку морську тишину, і в них також багато-багато гнилі, їм треба також сильного зворушення, щоби "подужали". Однак щоб завернути знов до першого питання: ви "боялись" мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?

— Так.

— Ви, може, думали, що я маю вироблене яке-небудь правило, за котрим суджу все механічно? Я критик, се правда; часами навіть і безмилосердний критик, однак більше над собою, як над другими. Всіх людей не можна брати за одно з'явище, осуджувати без розбору тому, що всі родяться, їдять, ростуть і вмирають. Ні, у кождого своє "я" цілком нове, хоч в дечім і подібне до своїх предків, як кажу, задля того не може ще один відповідати за всіх або всі за одного, і тому я лагідний в осуді других. Люди для мене дуже, дуже інтересні, — говорив задумчиво далі, — ще більше, як природа. Люблю в них вглиблятися, відгадувати їх, а то, в чім вони сильні, в чім оригінальні, в чім гідні погорди, а в чім величні, — але взагалі я для них терпеливий і уважний тим більше, що я лікар "тілом і душею" і маю часто нагоду глядіти повним поглядом у глибінь людських душ і бачити причини деяких "чудних" її з'явищ. Чи тепер не будете вже мене боятися? — спитав мене, і по його майже дівочих устах пробіг усміх.

— Ні.

— Це мені мило, — відповів з очевидним вдоволенням, а по якійсь хвилі обізвався цілком одверто: — Мати оповідала мені дещо з вашої минувшини, і я вас тепер також ліпше розумію!

При тих його словах я спаленіла і змішалася. Пані Марко мусила йому споминати певно й про Орядина, а може, навіть після своєї привички і пересадила мої відносини до його. Вія спостеріг моє замішання і занепокоївся чогось і сам. Це посліднє скріпило мене в моїм підозрінні.

— Вам це немило? — спитав, дивлячись на мене своїм звичайним слідячим поглядом. — Вона нічого такого не говорила, що кидало би на вас хоч крихітку тіні, противно! Тепер я вас дійсно поважаю. Доказом того нехай вам буде те: коли б вам прийшло на думку йти деінде за "товаришку", я би просто, хоч і не маю до того права, не пустив вас!

Я усміхнулася.

— Так що мені робити?

— Нічо. Жити собі так дальше.

— Як то, без заняття?

— Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбільше спосібностей!

— Це було би й мені до вподоби, — відповіла я ще завсігди усміхнене, — однак із чого жити?

— Ах! — сказав він, немило вражений, і зморщив брови. — Знов оця погана річ! — А. відтак додав, усміхаючись гірко: — Це найголовніша причина, що виробляє тепер більше слуг, як людей, що затирає чимраз більше гордість і оригінальність і творить плебейськість!

* * *

Гарно, прегарно живеться, відколи він тут. Від його віє іншим духом, свобідним, повним охоти до життя, віри в кращу будучність; я сказала би: і б'є сонцем...