І все ж цей маневр був надзвичайно важкий, він вимагав ювелірної точності. Вводити човен у тіснину треба було дуже обережно, тим більше що Жільят, зважаючи на свою кінцеву мету, змушений був заганяти його задньою частиною, тобто стерном уперед. Важливо було, щоб щогла і такелаж бота залишились попереду Дюранди, проти вузької горловини протоки.
Таке ускладнене маневрування виявилось нелегким завданням навіть для Жільята. Тут уже не досить махнути стерном, як це було при вході в бухту біля скелі "Людина", тут доводилося одночасно пхати, тягти, веслувати і вимірювати лотом глибину. Жільят згаяв на це не менше п'ятнадцяти хвилин, але досяг свого. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин бот був уже під Дюрандою. Він стояв ніби на шпринзі. За допомогою двох якорів Жільят поставив його фертоїнг. Великий якір був закинутий таким чином, щоб човен міг витримати найсильніший і найнебезпечніший, тобто західний вітер. Потім за допомогою ганшпуга і шпиля Жільят спустив у човен на підготовлених для цього стропах обидва ящики з розібраними колесами. Ящики замінювали баласт.
Позбувшися ящиків, Жільят прив'язав до гачка на ланцюгу шпиля стропи нокталей, які повинні були регулювати й гальмувати великі талі.
Зараз для Жільята вади бота виявились достоїнствами: на ньому не було палуби, і тому вантаж можна опустити глибше: поставити його просто на дно; щогла стояла в передній частині, мабуть, аж занадто близько до носа, тому вантажити було зручніше; оскільки ж щогла не торкалася днища Дюранди, то ніщо не повинно завадити Жільятові відчалити; бот був схожий на дерев'яний черевик, нема нічого стійкішого і надійнішого у плаванні, як човен такої форми.
Аж тут Жільят помітив, що море розхвилювалося. Він оглянувся, щоб дізнатися, звідки повіяв вітер.
VII
Несподівана небезпека
Дув невеликий бриз, але з заходу — погана й улюблена звичка вітру в пору рівнодення.
Приплив у Дуврському рифі залежно від вітру поводиться по-різному. Хвилі ринуть у протоку то зі сходу, то з заходу — звідки вітер повіє. Якщо море насувається зі сходу, воно спокійне і лагідне, а якщо з заходу, то воно стає несамовитим. Пояснюється це тим, що східний вітер, який віє із землі, не надто сильний, а західний вітер, промчавши над океаном, несе з собою могутнє дихання безмежних надводних просторів. Навіть ледь помітний західний вітерець вселяє тривогу. Він котить величезні буруни з безбережного простору, заганяючи в тіснину багато хвиль нараз.
Вода, яка рине у вузьку протоку, завжди страшна. Така вода схожа на юрбу; надмір будь-чого подібний до рідини, коли те, що намагається вміститися, кількістю переважає те, що може вміститися; в юрбі неминуча штовханина, а в протоці бурління вод. Поки над морем панує західний вітер, хай навіть найлегший обриз, — а таке в Дуврах буває двічі на день, — в тіснині зривається справжній шторм. Приплив наростає, вода натискає, скеля опирається, протока впускає воду неохоче, хвиля, яку вітер заганяє в неї силоміць, спинається вгору і реве, розлютований вал б'є фасадні стіни обабіч океанської вулички. Тому Дуври, досить тільки війнути найменшому вітерцю із заходу, показують незвичайне видовище: довкола рифу тиша і спокій, а в протоці справжня буря. У такому місцевому та обмеженому хвилюванні нема нічого спільного зі справжньою грозою: це тільки бунт води, але він жахливий. Що ж до північних та південних вітрів, то вони дмуть упоперек рифу, і вода в протоці тільки злегка брижиться. Пригадаймо собі невеличку деталь: східний вхід у протоку прилягав до скелі "Людина"; небезпечні західні ворота були з протилежного кінця рифу, якраз між двома Дуврами.
Саме біля цих західних воріт і перебував Жільят із Дюрандою, що зазнала катастрофи, і баркою, поставленою фертоїнг.
Нова катастрофа здавалась неминучою. Для того щоб вона трапилася неодмінно, досить було того кволого вітер-ця, який війнув під ту пору.
Мине кілька годин — і приплив, наростаючи та набухаючи, рине в дуврську ущелину та захопить її з бою. Перші хвилі вже зашуміли. Слідом за розбурханим валом, який увібрав у себе розгойданість усього Атлантичного океану, начеб збиралися ринути сюди всі його води. Ні шквалу, ні урагану, просто потужна хвиля, яка містила в собі велетенську силу поштовху, що кинула її одним махом на дві тисячі льє — від берегів Америки до Європи. Ця хвидя — гігантський важіль океану — наштовхнулась би на роззявлений зів рифу і, притиснута до двох Дуврів — сторожових веж, двох стовпів ущелини, здуваючись від перепони, відкидувана крутосхилом, підганяна вітром силоміць, оволоділа б рифом і, подолавши перешкоду, вся в чорториях, з несамовитістю скованої стихії ввірвалася б у тіснину між двох стін, натрапила б там на бот та Дюранду і розбила б їх на друзки.
Супроти такої випадковості потрібен був заслон. І Жільят мав його. Слід було перешкодити припливові зразу ж увірватися в протоку, слід було відвести нищівний удар і водночас дозволити хвилі наростати, перегородити риф, але не закрити доступу до нього, стати чолом проти припливу, але й не відступатися перед ним, попередити натиск води біля входу, бо саме в цьому й полягала небезпека, замінити навалу впуском, приборкати дику, оскаженілу хвилю, перетворивши її несамовитість у лагідність. Треба було замінити перепону, що дратувала, перепоною, котра заспокоює.
Жільят із властивою йому спритністю — а вона сильніша за будь-яку силу, — звиваючись, мов та серна в горах чи мавпа в лісі, користуючись при карколомних і небезпечних стрибках найменшими виступами, з мотузкою в зубах і молотком у руці, то кидаючись у воду, то вистрибуючи з неї, плаваючи між хвилями, видряпуючись на скелю, відв'язав перлінь, на якому висів уцілілий шматок борту Дюранди, що щільно прилягав до підніжжя Малого Дувру, зробив на кінцях перліня щось на зразок петель і, накинувши їх на величезні цвяхи, вбиті заздалегідь у граніт, прив'язав його до скелі, потім, повернувши на цих петлях пристрій з дощок, схожий на підйомний щит шлюзу, поставив його боком, як перо стерна, напереріз потокові, що відштовхнув і
притиснув один його край до Великого Дувру, а другий тримався на петлях із перліня біля Малого Дувру; потім закріпив свою загороду на Великому Дуврі так, як це було зроблено на Малому; скориставшись з вертикального ряду цвяхів, так само заздалегідь загнаних у граніт, міцно принайтовив велетенський дерев'яний бар'єр до обох стрімчаків біля входу в протоку, затягнувши на цій греблі навхрест ланцюги, ніби перев'язь на латах. Не минуло й години, як перед припливом виросла загорожа, і вузенька вуличка в скелях ніби закрилася брамою.