В ті часи порт облюбували контрабандисти. Він був малодоступний, отже, вельми для них зручний.
Близько одинадцятої вечора контрабандисти, можливо, ті, на яких розраховував Клюбен, зібралися зі своїми тюками на скелястому майданчику вершини Кручі. Хто займається контрабандою, дивиться на всі боки. Тож контрабандисти підстежували. І їх дуже здивувало вітрило, яке зненацька виринуло із-за чорної громади мису. Світив місяць. Контрабандисти зирили за вітрилом, побоюючись, щоб якомусь дозорцю не заманулося підглядати за ними із засідки Великого Гануа. Але вітрило проминуло Гануа, залишило позад себе на північному заході Бу-Блондель і щезло у відкритому морі в синюватому мареві, що обволікало обрій.
— Куди, к бісовій матері, несе цього човна? — перемовлялись контрабандисти.
Того ж вечора, зразу після заходу сонця, хтось постукав у двері "Будинку на Пустирищі". То був підліток у коричневому вбранні й жовтих панчохах, з чого можна було зрозуміти, що сюди завітав причетник парафіяльної церкви. Двері та віконниці "Будинку на Пустирищі" були наглухо позамикані. Стара рибачка з ліхтарем у руці, яка бродила прибережною мілиною в пошуках "дарів моря", окликнула хлопця і обмінялася з ним такими словами біля самого входу "Будинку на Пустирищі".
— Чого тобі тут треба, хлопче?
— Мені потрібен тутешній господар.
— Нема його.
— А де він?
— Не знаю.
— А завтра буде?
— Не знаю.
— Може, він десь поїхав?
— Не знаю.
— Бачите, тьотю, його хотів навідати новий парафіяльний священик, велебний Ебенезер Кодре.
— Не знаю.
— Його превелебність послала мене довідатися, чи господар "Будинку на Пустирищі" буде в себе завтра?
— Не знаю.
III
Не спокушайте Біблію
Всю наступну добу мес Летьєрі не спав, не їв, не пив; поцілувавши в лоб Дерюшетту, він спитав, чи нема відомостей про Клюбена, потім підписав заяву про те, що не має наміру подавати будь-якої скарги на Тангруйля, і домігся, щоб того звільнили. День він провів у конторі Дюранди, спершись на стіл, не сидячи, не стоячи, сумирно відповідаючи тим, хто його про щось запитував. Зрештою, людська цікавість була вдоволена, і "Оселя відважних" знову опустіла. У готовності поспівчувати завжди ховається прагнення про все вивідати. Двері було зачинено, Летьєрі залишився вдвох з Дерюшеттою. Вогник, який спалахнув в очах Летьєрі, погас, у нього знов був той похмурий погляд, що й у перші години після катастрофи.
Стурбована Дерюшетта, порадившись із Грас і Дус, мовчки поклала біля нього на стіл панчохи, які мес Летьєрі плів у ту хвилину, коли прийшла сумна звістка. Він гірко усміхнувся і сказав;
— Мене тут уже мають за дурня. Помовчавши з чверть години, він додав:
— Дивацтва добрі, коли людина щаслива.
Дерюшетта прибрала панчохи і, скориставшись з нагоди, заодно сховала компас та бортові папери, на які мес Летьєрі дивився аж надто пильно.
Після обіду, незадовго до вечірнього чаю, двері відчинились і ввійшли двоє в чорному — старий і молодий.
Молодого читач, напевно, вже запримітив по ходу нашої розповіді.
В обох відвідувачів був строгий вигляд, але строгий по-різному. Серйозність старого відповідала, так би мовити, його суспільному становищу; серйозність молодика була природна. Одна дається саном, друга — думкою.
Судячи з одягу, обидва були особами духовного стану, обидва належали до офіційної церкви.
Уважний спостерігач зразу помітив би в молодому чоловікові невідповідність між його глибоким серйозним поглядом, що, очевидно, відбивав склад його душі, і його зовнішністю. Серйозність допускає пристрасть і, певно, звеличує її, цей же молодик передусім був просто вродливий. Оскільки він був священиком, то значить, йому минуло вже двадцять п'ять, а проте він виглядав на вісімнадцятирічного. Він утілював і гармонію, і контраст; душа його, здавалося, була створена для покути, а тіло — для кохання. Він був білявий, рум'яний, свіжий, дуже стрункий і щуплий, на ньому чудово сидів костюм строгого покрою; щоки в нього були як у дівчини, руки випещені; тримався він невимушено й просто, хоч і стримано. Все в ньому дихало чаром, вишуканістю, майже чуттєвою принадністю. Але його проникливий погляд ніби приглушував цю надмірну миловидність. Щира усмішка, яка відкривала рівні, як у дитини, зуби, була задумлива і побожна. У ньому поєднувались привабливість пажа і гідність єпископа.
З-під його білявого волосся, яке переливалося золотом, ніби навмисне для того, щоб чарувати, виділялось високе, чисте, гарно окреслене чоло. Ледь помітна зморшка па ньому з двома вигинами над бровами викликала неясне враження про політ думки, яка, наче птаха, розпростерла крила.
Дивлячись на нього, відразу можна було вгадати, що перед вами одна із тих доброзичливих, невинних і чистих істот, котрі, на відміну від людей пересічних, удосконалюються, черпаючи мудрість в ілюзії, а ентузіазм — у життєвому досвіді.
Крізь кришталево прозору юність просвічувала духовна зрілість. На перший погляд молодик, який супроводив сивоголового церковника, видавався його сином, проте коли придивитися пильніше, то його можна було взяти за батька. Супутник юнака був не хто інший як Жакмен Ерод, доктор богослів'я, представник пануючої церкви, майже папістської, але без папи. У ті часи англіканське віровчення розвивалося в напрямі, який згодом визначився і утвердився як пюзеїзм. Доктор Жакмен Ерод належав до того відгалуження англіканізму, яке було майже різновидністю католицизму. Він був довгов'язий, церемонний і бундючний. Його розумовий кругозір був гранично обмежений. Буква замінювала йому розум. Бундючність — одна з головних рис його натури. Весь вигляд Жакмена Ерода відповідав його санові. Він скидався скорше на його священство, ніж на його превелебність. Його сюртук нагадував сутану. Справжнє його місце мало бути в Римі: він мав нахили придворного прелата. Здавалося, він тільки для того й був створений, щоб подавати убір папі й чапати за папськими ношами разом із усім папським почтом in abito paonazzo. Але, випадково народившись англійцем і одержавши теологічну освіту, яка тяжіє радше до Старого, ніж до Нового завіту, він не зміг здійснити такого славного призначення. Всі його блискучі здібності допомогли йому тільки стати парафіяльним священиком порту Сен-П'єр, деканом острова Гернсей і намісником єпископа Вінчестерсько-го. А проте, і це все ж таки немала слава.