Можна було передбачити момент, коли налетить розбурханий вал, зірве її з припону і шпурне на дно.
Було не так темно, як під час катастрофи. Хоч час був і не ранній, все довкола розрізнялося чіткіше. Зникаючи, туман забрав із собою частину темряви. Захід зовсім очистився від хмар. В сутінках біліла небесна просторінь. І її безмежне сяйво освітлювало море.
Дюранда увігналась у риф, задерши вгору корму. Клюбен піднявся на кормову частину пароплава, яка майже вся виступала з води. Він почав пильно вдивлятися в обрій. Властивість лицемірства — обманювати себе надією. Лицемірство — не що інше, як надія злочинця; в основі цього самообману лежить доброчесність, яка перетворилась у злочинність.
Як не дивно, але лицемірству не чужа довірливість. Лицемір довіряється безпристрасності, яка міститься в невідомому і яка допускає зло. Клюбен вдивлявся в простір.
Становище було безнадійним, але в цій чорній душі жевріла надія.
Клюбен запевняв себе, що після туману, який так довго не розсіювався, дрейфуючі та приколоті на якорі кораблі знову вирушать у путь, отже, на обрії може з'явитися якийсь із них.
І справді — раптом з'явилося вітрило. Воно йшло із сходу на захід. Корабель наближався, обриси його чіткішали. Він був оснащений, як шхуна, з одною щоглою, бушприт у нього лежав майже горизонтально. То був кутер. Не мине й півгодини, як він допливе до Дуврських скель.
Клюбен подумки мовив: "Я врятований!"
У такі хвилини людина думає тільки про свій порятунок.
А що як кутер — іноземний! А може, це вітрильник контрабандистів, який тримає курс на Пленмон? Хто знає, чи не веде його сам Бласкіто? В такому випадку буде врятоване не тільки —життя, а й багатство, і зустріч на Дуврському рифі прискорить розв'язку, позбавить його непотрібного очікування в чортівському будинку і завершить небезпечну затію тут, у відкритому морі? Оце буде справді щасливий випадок.
Пристрасна віра в щасливе завершення справи знову охопила темну душу Клюбена. Дивно, якими легковірними бувають негідники, вважаючи, що успіх їм належиться.
Тепер залишалося зробити тільки одне.
Дюранда, що застряла у скелях, зливалася з їхніми обрисами, гублячись у їхніх виломах; вона здавалася непевною, розпливчатою цяткою і в тьмяному світлі надвечір'я не могла привернути до себе уваги корабля, що пропливав неподалік. А от людську постать на майданчику скелі "Людина", що різко чорніла проти блідого сутінкового неба й подавала сигнали нещастя, безперечно, помітять. І тоді спустять на воду човна, щоб підібрати розбитка.
До скелі "Людина" всього двісті саженів. Добратися до неї вплав — просто, вилізти нагору — легко. Не можна гаяти жодної хвилини.
Ніс Дюранди був устромлений в скелю, отже, треба було кидатись уплав із задертої кормової частини, саме звідти, де Клюбен стояв.
Передовсім він кинув лот і переконався, що під кормою корабля дуже глибоко. Мікроскопічні черепашки корененіжок і плістициній, які поприлипали до мастила лота, були неушкоджені, а це вказувало на те, що між скелями глибокі западини і вода в них завжди спокійна, навіть при найсильнішому хвилюванні на поверхні. Клюбен роздягнувся і залишив одяг на палубі. На ку-тері знайдеться для нього в що зодягнутись.
Він не зняв тільки шкіряного пояса.
Вже голий, він провів рукою по поясу, перевірив, чи добре він застібнутий, помацав пальцями залізну тавлинку, відтак швидким, пильним поглядом намітив напрям, якого треба було триматися серед хвиль і підводних скель, щоб допливти до стрімчака "Людина", і, кинувшись сторч головою, пірнув у море. Оскільки він падав з великої висоти, то пірнув глибоко.
Ввійшов далеко під воду, доторкнувся дна, обігнув брили і відштовхнувся, щоб піднятися на поверхню.
І в цю мить він почув, як щось схопило його за ногу.
КНИГА СЬОМА
СТАВИТИ КНИЗІ ЗАПИТАННЯ – НЕОБЕРЕЖНО
І
Перлина на дні безодні
Через кілька хвилин після короткої розмови зі сьєром Ландуа Жільят уже був у Сен-Сансоні.
Він був схвильований аж так, що його неспокій перейшов у болісну тривогу. Що ж там сталося?
Сен-Сансон гудів, як сколошканий вулик. Люди висипали на вулицю. Жінки айкали й ойкали. Деякі з обивателів, здавалося, про щось розповідали, розмахуючи руками; довкола них скупчувалися юрби. Було чути слова: "Яке нещастя!" Але були й такі, що усміхалися.
Жільят нікого не розпитував. Не в його вдачі було ставити запитання. До того ж він був надто стурбований, щоб розмовляти із сторонніми. Він не довіряв чужим розповідям, волів дізнатися про все сам, тому й попрямував до "Оселі відважних". Схвильований до краю, він навіть не побоявся увійти в дім.
Зрештою, двері нижньої зали, які виходили на набережну, були навстіж відчинені. Біля входу товпилися чоловіки та жінки. Заходили всі. Ввійшов і він. Зупинившись на порозі, він побачив сьєра Ландуа, який сказав упівголоса:
— Ви, напевпо, вже знаєте, що трапилося?
— Ні.
— Я не хотів кричати на всю вулицю, каркати про чужу біду, наче ворона.
— В чому ж річ?
— Загинула Дюранда. Зала кишіла народом.
Присутні, збившися в гурти, тихо перемовлялися між собою, наче в кімнаті хворого. Всі, хто тут був, — сусіди, перехожі, любителі новин, роззяви, — тупцялися біля дверей у якійсь нерішучості, не заходячи в кімнату, де сиділа заплакана Дерюшетта; обіч неї стояв мес Летьєрі.
Він прихилився до внутрішньої стіни, його матроська шапка насунулася на брови. По щоці спадало пасмо сивого волосся. Мес Летьєрі мовчав. Руки його повисли, як батоги, груди, здавалося, не дихали. Мав вигляд речі, приставленої до стіни.
Дивлячись на нього, можна було збагнути, що перед вами людина, яка зазнала цілковитого життєвого краху. Дюранди нема — месу Летьєрі нема чого жити. Була у нього на морі рідна душа, тепер вона потонула. Що робити далі? Щоранку вставати, щовечора лягати? Не чекати більше Дюранди? Не бачити, як вона відчалює? Не бачити, як вона повертається? Чи ж варто доживати решти своїх днів без усякої мети? Їсти, спати — а далі? Вінцем старань цієї людини було чудове твориво, метою всіх його устремлінь був прогрес. І ось прогресу як не було, чудесне твориво — мертве. Протягти на світі ще кілька пустих років — навіщо? Віднині йому нічого робити. В такому віці життя з початку не починають, до того ж він розорений. Нещасний старий чоловік!