Вітер майже вщух.
Пасажир-гернсеєць, у руках якого була підзорна труба, час від часу наводив її на невеликий віхоть сіруватого туману, — його повільно перекочував вітер по самому краєчку обрію на заході, і був він схожий на жмуток вати.
У капітана Клюбена, як і завжди, був строго пуританський вираз обличчя. Він, здавалося, подвоїв увагу.
На палубі Дюранди було спокійно і навіть весело. Пасажири жваво гомоніли між собою. Під час морської подорожі можна, заплющивши очі, тільки з тону розмови судити про стан моря. Безтурботність пасажирів свідчить про погідність океану.
Коли б море хвилювалося, була б немислима хоч би така розмова:
— Подивіться-но, добродію, яка гарненька червоно-зелена мушка.
— Вона заблудилася в морі і тепер відпочивав на кораблі.
— Муха не дуже втомлюється.
— Куди ж їй — — вона така легенька! її вітер несе.
— Знаєте, добродію, одного разу зважили унцію мух, потім перелічили їх, і вийшло шість тисяч двісті шістдесят вісім.
Гернсеєць з підзорною трубою підійшов до гуртоправів із Сен-Мало, і ось про що вони почали розмовляти:
— Бачите, обракський бик — кремезний, упасаний, ноги в нього куці, шерсть руда. Через свої куці ноги вій працює повільно.
— Щодо цього салерські воли набагато кращі.
— Мені, добродію, довелося на своєму віку побачити би-ків-красенів. Один куцоногий, широкогрудий, широкозадий, ножиська м'язисті, бик чудової вгодованості, і висота до загривка належна, і довжина від шиї до озаддя така, яка має бути, і шкіра з нього здиралася легко. Другий — просто взірець правильного догляду. Тулуб підібраний, шия міцнюща, ноги прудкі, зад збігає вниз, а на масть білий з червоними латками.
— Очевидно, котантенської породи.
— Так, але з деякою домішкою ангюської та суффольк-ської.
— Хочете — вірте, хочете — не вірте, добродію, але на півдні влаштовуються конкурси ослів.
— Ослів?
— Ослів. Їй же богу. І чим осел поганіший, тим вважається красивішим.
— Так само і матки для приплоду мулів — чим поганіші з вигляду, тим кращі.
— А правда. Ось, наприклад, пуатвенська кобила. Товстопуза, товстонога.
— Найкраща мулиха — бочка на чотирьох підпорках.
— Краса тварин зовсім не те, що краса людини.
— А надто жінки.
— Що правда, то правда.
— Як на мене, то жінка повинна бути гарною.
— А як на мене, то вона повинна бути гарно прибраною.
— Еге ж, еге ж, щоб чистюсінька була, охайна, чепурненька, струнка, випещена.
— Та ще й свіженька. У дівчини має бути такий вигляд, ніби вона щойно вийшла з рук ювеліра.
— Та повернімося до наших биків. Бичків, про яких оце казав, я бачив на ярмарку в Туарі — їх там продавали.
— І я знаю Туарський ярмарок. Туди збиралися поїхати торгівці хлібом Бонно із Ла Рошелі і Багю із Марана. Чули про таких?
Турист і парижанин розмовляли з місіонером-американ-цем. Тон розмови також свідчив про безхмарну погоду.
— Чи відома вам, пане, — повчав турист, — водотоннажність флоту цивілізованого світу? Франція — сімсот шістнадцять тисяч тонн; Німеччина — мільйон; Сполучені Штати Америки — п'ять мільйонів; Англія — п'ять мільйонів п'ятсот тисяч тонн.
Додайте до цього флот малих країн. Разом дванадцять мільйонів дев'ятсот чотири тисячі тонн, розподілених на сто сорок п'ять тисяч суден, розкиданих по всіх водах земної кулі... Американець урвав туриста:
— Пане, то в Сполучених Штатах, а не в Англії п'ять мільйонів п'ятсот тисяч тонн.
— Либонь, і так, — мовив турист. — Ви американець?
— Авжеж, пане.
— Тим більше згоден.
Запала мовчанка, і в місіонера-американця промайнула думка, що зараз можна запропонувати Біблію, — момент підходящий.
— Шановний, — знову обізвався турист, — чи справді ви, американці, так полюбляєте давати прізвиська, що вшановуєте ними ваших найславетніших людей і навіть відомого міссурійського банкіра Томаса Бентона називаєте "Старим Зливком"?
— Ми і Закарі Тейлора називаємо "Старим Заком".
— А генерала Гаррісона — "Старим Типом", чи не так? А генерала Джексона — "Старим Горіхом"?
— Бо Джексон — твердий горіх, а Гаррісон розбив червоношкірих поблизу Тіппекане.
— У вас візантійський звичай.
— Ні, наш власний. Ми називаємо Вен-Б'юрена "Куцим Ворожбитом"; Сьюарда, який дав наказ випустити паперові гроші дрібними купюрами, — "Малим Біллем"; Дуг-ласа, іллінойського сенатора, демократа, — він низенький на зріст, усього чотири фути, зате дуже красномовний, — "Маленьким Велетнем". Ви можете проїхати від Техасу до самого Мену і не почути ані імені Кесс: його називають "Довгоногим мічіганцем", ані імені Клей, якого кличуть "Рябим хлопцем з млина". Клей — син мірошника.
— Я скоріше називав би їх Клеєм і Кессом, так коротше, — мовив парижанин.
— Ви б порушили встановлену традицію. Ми називаємо Кервена, секретаря скарбу, — "Хлопцем з батогом". Данієля Вебстера — "Чорним Деном". Щодо Вінфілда Скотта, то ми прозвали його "Мерщій-тарілку-супу!", бо він, як розгромив англійців біля Чіппівея, відразу сів обідати.
Клубок туману, що з'явився вдалині, збільшився. Тепер він займав на обрії сегмент градусів десь із п'ятнадцять. Здавалося, туман сам повзе по воді, бо вітру не було. Бриз майже зовсім ущух. Море було плоске в своїй незрушності. Полудня ще не було, а сонце вже почало меркнути. Воно світило, та не гріло.
— Здається, погода міняється, — озвався турист.
— Напевно, буде дощ, — мовив парижанин.
— Або туман, — докинув американець.
— Шановний добродію, — вів далі турист, — в Італії найменшо дощу випадає в Мольфетта, а найбільше — в Тольмеццо.
Опівдні, згідно з острівним звичаєм, продзвонили до обіду. Обідати йшов, хто хотів. Деякі пасажири захопили харчі з собою, тож весело закусювали просто на палубі. Клюбен не обідав.
Поки їли, розмова не припинялася.
Гернсеєць, здогадавшися, що американець розповсюджує Біблію, підсунувся до нього.
Місіонер запитав:
— Ви знаєте тутешнє море?
— Авжеж, я тутешній.
— Я також, — озвався один із малоенців.
Гернсеєць кивнув головою, підтверджуючи його слова, і вів далі:
— Ми зараз у відкритому морі. Дуже добре, що ми не попали в туман, коли пропливали повз Менк'є.
Американець повернувся до малоенця й сказав:
— Острів'яни знають море краще, ніж жителі узбережжя.