І він кинув Рантенові камінець, огорнутий банкнотою. Рантен копнув ногою камінець, і той полетів у море разом із банкнотою.
— Як вам завгодно, — глузливо мовив Клюбен, — ви, напевно, багач. Значить, мені немає чим турбуватися.
Удари весел, які ставали чимдалі чутнішими, раптом стихли. Це означало, що шлюпка зупинилася біля підошви скелі.
— Карету подано. Можете від'їжджати, Рантене. Рантен підійшов до сходів і почав опускатись униз. Клюбен обережно наблизився до краю крутосхилу і, витягнувши шию, став за ним спостерігати.
Човен зупинився біля нижнього виступу скелі, якраз у тому місці, куди впав дозорець.
Дивлячись на Рантена, який стрибав із каменя на камінь, Клюбен пробурмотів:
— Бідолаха цей номер шістсот дев'ятнадцять! Він думав, що він один. Рантен думав, що їх тільки двоє. І тільки я знав, що нас було троє.
Клюбен побачив під ногами підзорну трубу, яка випала з рук дозорця, і підібрав її. Весла знову заплюскотіли по воді. Тільки-но Рантен стрибнув у шлюпку, як вона попливла у відкрите море.
Після перших ударів веслами, коли шлюпка вже відпливла від берега, Рантен зненацька зірвався на ноги; обличчя його скривилося в страхітливій гримасі, він підніс угору кулаки і вигукнув:
— Ех! Сам диявол і той — негідник!
Через якусь хвилину, коли Клюбен, стоячи на вершині скелі, навів підзорну трубу на шлюпку, він почув такі слова, вимовлені гучним голосом, який пересилював шумування морських хвиль.
— Сьєре Клюбен! Я знаю, що ви чесна людина, але ви нічого не будете мати супроти того, як я напишу Летьєрі про все, що тут сталося. До речі, ось тут зі мною в човні сидить матрос-гернсеєць із команди "Тамоліпаса" на ймення Айє Тостевен. Він повернеться в Сен-Мало наступним заїздом капітана Зуели і посвідчить, що ви одержали від мене три тисячі фунтів стерлінгів для передачі месу Летьєрі.
То був голос Рантена.
Клюбен належав до тієї категорії людей, які, раз узявшись за діло, доводили його до кінця. Стоячи незрушно, як незадовго перед тим прибережний дозорець, і на тому самому місці, він невідривно дивився у підзорну трубу на шлюпку. Віддаляючись, вона чимраз меншала, то потопала в хвилях, то знов виринала і нарешті причалила до корабля, що лежав у дрейфі. Клюбен навіть розгледів високу постать Рантена на палубі "Тамоліпаса".
Коли шлюпку підняли на борт і втягли на шлюпбалки, "Тамоліпас" розгорнув вітрила.
З берега повіяв ду-жий північний вітер, усі вітрила напнулися. Підзорна труба Клюбена і досі була націлена на силует "Тамоліпаса", який мало-помалу втрачав чіткість обрисів, аж поки через півгодини не перетворився на маленький ріжок, що чорнів на обрії напроти блідого неба, танучи в надвечірніх сутінках.
IX
Відомості корисні для тих, хто чекає чи боїться листів з-за моря
Того вечора сьєр Клюбен повернувся пізно. Спершу він пішов до порту Дінан, де було багато шинків. В одному з них, де ніхто його не знав, він купив пляшку спиртного і запхав у широку кишеню своєї куртки — так, ніби хотів сховати. Потім Клюбен подався на пароплав — подивитися, чи все гаразд, бо вранці Дюранда мала рушити в рейс.
Коли сьєр Клюбен увійшов у "Готель Жана", в нижньому залі не було вже нікого, крім старого капітана далекого плавання мосьє Жертре-Габуро, — він присьорбував пиво і покурював люльку.
Жертре-Габуро привітав сьєра Клюбена між затяжкою тютюну і ковтком пива.
— Здоровенькі були, капітане Клюбен.
— Доброго вечора, капітане Жертре.
— Ось уже й "Тамоліпас" відчалив.
— Невже? — здивувався Клюбен. — А я й не звернув уваги. Капітан Жертре-Габуро сплюнув і повів далі:
— Чкурнув Зуела.
— Коли ж?
— Сьогодні увечері.
— Куди він пливе?
— До чорта в зуби.
— Воно-то так, але куди?
— В Арекіпу.
— А я й нічого не знав, — мовив Клюбен. За мить додав:
— Піду спати.
Він засвітив свічку й пішов до дверей, але на порозі обернувся.
— А ви плавали в Арекіпу, капітане Жертре?
— Плавав. Чимало років тому.
— Де зупинялися по дорозі?
— Скрізь потроху. Але "Тамоліпас" не буде заходити в порти. Жертре-Габуро вибив на тарілку з люльки попіл і провадив:
— Ви чули про бистрий рибальський човен "Троянський кінь" і гарну трищоглову шхуну "Трантмузен", які пішли в Кардіф? Я був проти того, щоб вони виходили в море в таку негоду. Аби лишень ви бачили, в якому вигляді вони повернулися! "Троянський кінь", завантажений терпентином, став протікати, довелось узятися за помпу. І разом з водою випомповувати весь вантаж. Щодо шхуни, то особливої руйнації зазнала її підводна частина: княвдегед, гальюн, фока-галс, боканець, шток якоря лівого борту — все було розтрощене. Утлегар зрізало, як бритвою, біля самого езельгофта. Ватерштаги і ватербакштаги — як і не було їх. Фок-щогла хоч і дістала міцного штурхана, але втрималася. Всі залізні частини бушприта позривало, але, річ небачена, самого бушприта тільки добряче пом'яло, хоч обдерло до нитки. В обшивці лівого борту пробило дірку на добрі три квадратні фути. Ось що значить не слухати людей. Клюбен поставив свічку на стіл і став переколювати шпильки у вилозі куртки.
— Ви, здається, сказали, капітане Жертре, що "Тамоліпас" не заходитиме ні в який порт, — озвався він за якусь хвилину.
— Атож. Він чеше просто в Чілі.
— Виходить, він не може дати про себе звістки з дороги?
— Даруйте, капітане Клюбен. По-перше, він може передавати листи через усі зустрічні судна, які тримають курс на Європу.
— Правильно.
— По-друге, в його розпорядженні морська поштова скринька на листи.
— А що то за морська поштова скринька?
— Хіба ви не знаєте, капітане Клюбен?
— Ні.
— У Магеллановій протоці.
— Невже?
— Кругом сніг, повсякчас несамовита буря, препаскудні вітри, море — страхітливе.
— А далі?
— Ви, скажімо, обігнули мис Монмут.
— Гаразд. А далі?
— Тоді ви огинаєте мис Валентен.
— А тоді що?
— Огинаєте мис Ізидор.
— А ще далі?
— Огинаєте ріг Анни.
— Так. Але що ви називаєте морською поштовою скринькою?
— Ну от ми й добралися до неї. Гори праворуч, гори ліворуч. Скрізь пінгвіни, буревісники. Страшне місце. Клянуся сонмищем святих достойників і сонмищем мавп на додачу — там справжнісінький бедлам! А гуркотнява! Шквал на шквалі і шквалом поганяє. Ось де треба стежити за вин-транцем. Ось де своєчаспо опускай вітрила. Замінюй грот клівером, а клівер — штормовим клівером! Вітри гасають, один одного наздоганяють. По чотири, по п'ять, а то й по сім днів лежиш у дрейфі. Частенько від нових вітрил залишаються одні ганчірки. Тут поскачеш! Такі шторми, що трищоглові вітрильники стрибають, як блохи. Я на власні очі бачив, як із англійського брига "Трюблю" знесло в море — під три чорти! — юнгу разом із утлегаром, на якому він саме працював. Злетів у повітря, як метелик! Я бачив, як на красуні шхуні "Повернення" зірвало з форсалінга боцмана і вбило на смерть. У мене на кораблі вітром зламало планшир і розбило на друзки ватервейс. Якщо й вирвешся звідти, то, вважай, що вітрил у тебе більше нема. П'ятдеся-тигарматний фрегат пропускає воду, як коновка. А що вже берег, то хай йому грець! Гіршого не знайдеш. Усі скелі порізані, наче хтось навмисне побешкетував. Так от, підходиш до Голодного порту, а тут як з-під дощу та під ринву. Страшніших хвиль ніде й ніколи не бачив. Пекло, та й годі!.. І раптом бачиш два слова, виведених червоною фарбою: "Поштова контора".