Мешканці островів, колись контрабандисти, зберегли від свого давнього життя спокійне ставлення до ризику і зневагу до всіляких небезпек. Вони роз'їжджаються по всьому світу і скрізь рояться, як бджоли. Нині Нормандський архіпелаг створює колонії, як у давнину архіпелаг грецький. І він цим пишається. Джерсейців та гернсейців зустрінеш в Австралії, в Каліфорнії, на Цейлоні. В Північній Америці завелися новий Джерсей та новий Гернсей — останній в Огайо. Хоч ці англонорманни дещо паралізовані своєю сектантською обмеженістю, їм властиво непоборне прагнення до прогресу. Хоч вони й забобонні, але ж і не позбавлені здорового глузду. А хіба англійці не були колись людожерами? А французи — розбишаками? Будьмо скромні і пригадаймо наших татуйованих пращурів.
Там, де процвітало розбійництво, панує торгівля. Чудове перетворення! Звісно, це наслідки роботи часу впродовж століть, але людини також. Мікроскопічний архіпелаг подає могутній приклад. Ці маленькі народності підтверджують успіхи цивілізації. Віддаймо ж їм любов і шану! Потрібні мікросвіти відбивають у зменшеному вигляді, але у всіх фазах розвиток великої людської культури. Джерсей, Гернсей, Оріньї — колись розбійницькі гнізда, тепер — майстерні. Там, де були колись підводні рифи, тепер гавані.
Для спостерігача ряду перетворень, які ми називаємо історією, нема більш захопливого видовища, ніж простежувати за повільним, поступовим зростанням і прямуванням колись темного приморського народу до сонячних вершин цивілізації. Людина пітьми повернулася обличчям до ранкової зорі і пішла назустріч їй. Нема нічого більш величного, нема нічого більш зворушливого! Вчорашній грабіжник став трудівником; дикун перетворився на громадянина; вовк став людиною. Може, він тепер не такий відважний, як був раніше? Аж ніяк. Тільки тепер відвага веде його до світла. Яка разюча відмінність між теперішнім прибережним та річковим торговельним судноплавством, чесним і товариським, і колишнім повзанням незграбних піратських дромонів, девізом яких було: Homo homini monstrum!. Перепона стала мостом. Те, що було на заваді, обернулося допомогою. Люди, які займалися тут морським розбоєм, стали лоцманами. І ці люди зараз заповзятливіші та відважніші, ніж будь-коли. Край так і залишився краєм небезпечних пригод, але водночас він став носієм бездоганної чесності. Що нікчемніший він був на початку шляху, то вражальніше його піднесення вгору. Послід, що пристав до шкаралупи яйця, не заважає нам любуватися з широкого розмаху пташиних крил. Тепер ми вже з меншою мірою осуду ставимося до розбійницького минулого Нормандського архіпелагу. Дивишся на величні, погідливі вітрила, які тішать око, на світло електричних маяків і ліхтарів з опуклими фарами, які врочисто вказують шлях крізь лабіринти підводних скель і хвиль, і з почуттям душевного заспокоєння, що його завжди навівають успіхи цивілізації, думаєш про минуле, про лютих розбійників, котрі потай, без компаса пливли у вутлих суденцях по чорних валах океану, поблизу високих круч, тьмяно освітлених старовинними жаровнями, бліде тремтливе полум'я яких миготіло в залізних клітках від подувів могутнього вітру безмежних просторів.
ЧАСТИНА ПЕРША
СЬЄР КЛЮВЕН
КНИГА ПЕРША
ЯК СТВОРЮЄТЬСЯ ПОГАНА СЛАВА
І
Слово, написане на білій сторінці
Різдво 182... року на Гернсеї було незвичайне. В той день падав сніг. На островах Ла-Маншу зима з лютими морозами надовго лишається в пам'яті людей, а снігова габа на землі — ціла подія.
Того різдвяного ранку дорога, яка йде понад морем від порту Сен-П'єр до Валля, вся біліла сніжним покровом. Сніг сипав від півночі до самого ранку. Близько дев'ятої години, незабаром після того, як зійшло сонце, але було що зарано англіканам іти в сен-сансонську церкву, а методистам — в ельдадську каплицю, дорога була майже безлюдна. На всьому шляху від однієї вежі до другої виднілося тільки троє перехожих: хлопчик, чоловік і жінка. Всі троє просувалися віддалік одне від одного, і, мабуть, їх нічого не зв'язувало. Хлопчик, на вигляд років восьми, зупинився і з цікавістю став придивлятися до снігу. Чоловік ішов позаду, кроків за сто від жінки. Так само, як і вона, ішов у бік Сен-Сансона. Чоловік, ще зовсім молодий, скидався на робітника чи на матроса. Одягнений він був у буденну одежу — коричневу куртку із грубого сукна та в парусинові штани з просмоленими холошами, з чого можна було зробити висновок, що, незважаючи на свято, до церкви він по збирався. Підошви його незграбних черевиків з грубої негнучкої шкіри, підбиті великими цвяхами, залишали на снігу сліди, які скоріше нагадували тюремний замок, ніж людську стопу. Що ж до жінки — вона причепурилася, як то личить, коли йдеш до церкви: на ній була широка тепла накидка з чорного фламандського шовку, з-під накидки виднілася гарненька сукенка з ірландського попліну в рожеву і білу смужку; якби не червоні панчохи, жінку можна було б прийняти за парижанку. Вона йшла жвавим, вільним і легким кроком, і з цієї ходи можна було здогадатися, що йде молоденька дівчина, яка ще не зазнала злигоднів життя. Таким легким і граційним кроком ходять дівчата в пору найневловнішого з усіх переходів — у пору ранньої юності, цього злиття вечорових і передранішніх сутінків, коли в дівчині пробуджується жінка і конає дитина.
Чоловік її не помічав.
Поблизу дубового зеленого гайка, біля коноплища, в тому місці, яке має назву "Нижні будинки", дівчина раптом озирнулася, і цей рух спонукав чоловіка подивитися на неї. Вона зупинилася з таким виглядом, ніби якусь мить розглядала його, відтак нахилилась, і хлопцеві здалося, що вона щось написала пальцем на снігу. Потім вона випросталась і пішла далі, пришвидшивши крок, знову озирнулася, цим разом сміючись, і зникла, збочивши ліворуч, на стежку, обгороджену з обох боків, яка вела до Льєрського замку. Коли дівчина озирнулася вдруге, подорожній упізнав у пій Дерюшетту, одну з найчарівніших дівчат на острові.
Він не відчував найменшої потреби поспішати, отож опинився біля дубового гайка за рогом коноплища лиш через кілька хвилин. Він уже й забув думати про дівчину, яка втікла, і цілком імовірно, якби в ту хвилину в морі сплеснувся дельфін або з куща випурхнула вільшанка, він і далі йшов би своєю дорогою, втупивши очі в дельфіна чи вільшанку. Але трапилось так, що очі його були опущені додолу і погляд мимоволі впав на місце, де перед тим зупинилася дівчина. На снігу видніли сліди її ніжок, а поруч — слово, яке вона написала: "Жільят".