Ось і Сєвин мотоцикл ревнув під вікнами, зал заворушився, знявся гомін. Липський скривився: усі так поглядають на двері, ніби має зайти якась знаменитість — Блохін чи Буряк. І Полине личко пожвавилось, очі заблищали, вона підвелася і поміж рядами пішла йому назустріч. Липський бачив, як хлопець, знявши з голови лискучий шолом, радісно заговорив до Полі, і легке ревниве почуття ворухнулось йому в грудях. "А втім, — подумав він, — у даний період це добре, навіть дуже добре. Краще пройде експеримент".
Кивнувши своїм підопічним, Липський пройшов до кабінету шефа упевненою ходою, навіть не глянувши у бік секретарки. У шефа — в чорних шкіряних кріслах — сиділи члени Вченої ради, здебільшого літні статечні люди, йшла жвава розмова. Як тільки Липський зачинив за собою подвійні двері, розмова увірвалася, і всі голо-ви повернулись до нього.
— Ну, що там, усі вже є? — спитав шеф. — Ми, як бачите, готові.
— Мої піддослідні також готові, — сказав Липський з ноткою урочистості. Окинувши поглядом присут-ніх докторів, додав: — А може, тут проведемо? Для вас було б зручніше… (Мало не вирвалось — "колеги").
Старий замахав руками:
— Тут… е-е… мало місць, а бажаючих багато. Це неприйнятно, Липський. — Бочком-бочком вийшов із-за столу і почовгав до дверей. — Ходімо, колеги.
Поля з острахом дивилася, як професор зайшов за стіл, вкритий важким оксамитом, як обіч нього неква-пно сідали інші вчені, її навіть кинуло в дрож, коли помітила, як потирає руки Липський. А зал наче був у ту-мані, голоси долинали ніби здалеку, глухо, невиразно. Лаборантка Валя, що сиділа поруч неї, торкнулася її пле-ча:
— Професор кличе…
Поля пробралася поміж рядами і, як сновида, зійшла на підвищення, де сиділи члени Вченої ради. Професор посадив її коло себе, прихилився:
— Не хвилюйтеся… є… є… все буде гаразд.
— Ой, боюсь, що не буде… — прошепотіла, зиркаючи на Липського, що вмостився край столу, ближче до трибуни.
Професор підвівся і, крутячи в руках олівчика, обвів поглядом зал.
Побачивши Сєву, що сидів на окремому стільці з каскою на колінах, поплямкав і сказав:
— Ну що ж, почнемо, товариші. Здається, всі, хто цікавиться… е-е-е… прийшли. Сьогодні в нас… є… є… незвичайне засідання. Ідеться про експеримент із так званої… є… є… телепатії. Кажу "так званої", бо це психічне явище не доведене, хоча… є… є… і не спростоване. Мозок людини — це безмежний космос у тісній черепній коробці. На карті обох півкуль… є… є… ще дуже багато білих плям як з морфологічного, так і з фун-кціонального погляду. Скажімо, які структури… е-е… відповідають за інтуїцію? Або: чи існує… є… є… полі-функціональність, коли одна мозкова структура має кілька функцій? Одне слово, мозок… є… є… ще тільки починає вивчення себе… Завдяки щасливому випадку стало відомо про незвичайні… є… здібності Полі Шу-мейко, яка тепер у нас працює…
"Я її відкрив, я її привів!" — Поля почула думку Липського, і обличчя їй пересмикнулось. "Привів… — промайнуло в голові. — А я не хочу бути на твоєму поводку! Чванько".
Її давно обурювала поведінка Липського, його нещирість до неї, Сєви і навіть професора, а зараз… о, як він їй обрид! Хоча б уже швидше відкараскатись…
— Попросимо нашого… є… є… аспіранта Липського поінформувати про цілі та умови експерименту.
Липський хвацько підступив до трибуни, а секретарка поставила перед ним чорну цибулину мікрофона. їй доручено було записати все засідання. Аспірант чмихнув, стріпнув чубом і почав:
— Я, так би мовити, вирішив продемонструвати цей експеримент, тобто наш вельмишановний директор і керівник… — У залі почувся смішок, і Липський збився. Швидким жестом вихопив з бокової кишені папірця, розгладив на трибуні і далі продовжував із написаного: — Проведено кілька десятків дослідів, один з них у присутності директора, в його кабінеті. Поля Шумейко в думці, так би мовити, передавала зображення фігур на картках Зенера, а Сєва (прізвище уточнити) їх безпомилково приймав. — Оте "уточнити" знову викликало сміх у залі, проте Липський на це не зважав. Одірвавшись од читання, кивнув: — Онде він сидить в кінці залу. — Багато голів повернулося в той бік, Сєва зніяковів. — Отже, факт телепатичного зв’язку є, так би мовити, фак-том. В цьому переконався і сам директор, коли намалював знак параграфа… — Професор заплямкав, але нічого не сказав. — У ході дослідів мною відкрито ПеЗеТе. — Липський зробив паузу, зверхньо так подивився на при-тихлий зал, а тоді пояснив: — Тобто Перший Закон Телепатії, наголошую — Перший, бо, наскільки мені відо-мо, жодного закону в цій науці ще не було встановлено та навіть і спроб у цьому напрямку не робилося. ПеЗеТе можна сформулювати коротко: не проводь експериментів уночі.
Тепер уже не сміх, а регіт розлігся в залі. Навіть члени Вченої ради розсміялися, тільки секретарка, що сиділа біля маленького столика, схилившись над магнітофоном, стиснула губи в шнурочок. "Оце науковець,— подумала Поля і поглянула на Сєву: — Ти чуєш, що він меле?" Хлопець кивнув головою. Згадав Едика — той називає Липського не інакше, як жмикрут.
— Тобто я підкреслюю, що я встановив електромагнітний характер телепатичного зв’язку, — провадив далі промовець. — Лінія Поля — Сєва діє від сходу до заходу сонця.
У залі захихотіли, почулася репліка:
— Закон треба назвати ПеЗеТеЛ!
— Тобто? — промовець обома руками вхопився за бортики трибуни і схилився до залу.
— Перший Закон Телепатії Липського!
Це вже переходило всякі межі, професорові довелось втрутитися.
— Може, досить… є… є… теоретизування, — сказав, поглянувши на Липського. Той хотів ще щось ска-зати, але тільки подивився на шефа.
— Зараз починаємо.
Склав свої папери і, вже сходячи з трибуни, засунув у кишеню.
Натомість у його руці де й взялася невеличка картка — він простягнув її Полі:
— Оце прошу для початку, так би мовити, епіграфом.
Поля прочитала текст і примружила очі, дивлячись через голови присутніх на Сєву.
— Записуй! — гукнув Липський. Сева записав. — Тепер прочитай уголос!
Хлопець підвівся, постояв, переступаючи з ноги на ногу, поклав шолом на стільця.
— Тобі що — мову одібрало? — загарячкував Липський. — Читай!