Коли він повернувся додому, Елоїза дивилася телевізор, але зразу ж скочила і кинулася йому на шию. Він згадав таку саму сцену, що відбулася дуже давно, здивовано усвідомив, що відтоді минув лише якийсь місяць. Здавалось, що відтоді стільки відбулося всього... Але що ж трапилось насправді? Він два довгих тижні нудьгував у сестри, а потім з десяток днів віддавався коханню з якоюсь жінкою. На цьому при бажанні можна було б підвести риску. Але він цього не хотів. Оце й усе.
— Ну як, усе гаразд? Ти бачив Фермона?
— Так, бачив, ми про все вмовилися.
Йому пе хотілося ні пояснювати їй, ні розповідати про Гарньє. Він розповідав би це лише Наталі. Можливо, любов іноді можна визначити як бажання ділитися всім тільки з однією людиною.
— У тебе немає портвейну? — пробурмотів він і зразу ж пошкодував: він поводився, наче гість.
— Портвейну? Але ж ти завжди терпіти його не міг...
— Я випив уже три чарки, мішати не хочеться, а мені...— сказав він прокашлявшись,— мені треба випити.
Ось так. Початок покладено. Вона запитає: "Чого це?" — а він відповість: "Бо я маю з тобою поговорити". Ллє Елоїза ні про що не здогадувалась. Вона тільки вигукнула:
— О, я розумію! В тебе був такий важкий день, мій голубчику. Зараз я збігаю вниз, у крамницю. Я на хвилинку.
— Та не треба,— розчаровано сказав він, але вона вже стукнула дверима.
Він підійшов до вікна і побачив, як вона переходить вулицю своєю танцюючою ходою манекенниці, як заходить до крамниці. Він зацьковано оглянувся довкола: на журнальному столику лежали його улюблені сигарети, акуратно складена вечірня газета, у вазі стояли свіжі квіті;. Навіть не дивлячись, він знав, що в спальні па ліжку розкладені його біла сорочка, легкий сірий костюм. І ла-віть ведмідь, жахливий плюшевий ведмідь, з приводу якого Жіль не промови в жодного слова, десь зник. Елоїза, мабуть, сприймала його мовчання за делікатність, тоді як воно пояснювалося цілковитою байдужістю. А він, як добрий хам, безтурботний і п'яний, узяв її вчора. Він ненавидів самого себе. Він розповість про все це Наталі — нічого не приховуватиме від неї. Він уже починав пишатися своєю майбутньою відвертістю, власним пршгажен-шім, але не думав, яку роль у його сповіді гратиме бажання пом'якшити власну провину і надати в очах Наталі більшої цінності розриву з Елоїзою.
Жіль задумливо випив склянку портвейну і вирішив поговорити з Елоїзою після телевістей. Але потім їй страх захотілося подивитися чергову серію телефільму, який вона так само, як і його сестра Оділія, захоплено дивилася вже цілий місяць. Отож він несподівано одержав іще п'ятдесят хвилин відстрочки, але це тільки збільшило його збентеженість. Йому дуже хотілося витягти її з до-
му, повезти, наприклад, у клуб і там, серед музпкп н чужих людей, усе їй пояснити; це було б не так боляче н жорстоко. Але занадто банально.
— Ти не голодний? — запитала вона, вимикаючи телевізор.
— Ні. Елоїзо... Я хотів сказати тобі... Я... Я зустрів іншу жінку, там, на селі, і я... я...
Він белькотів, затинався. Елоїза зблідла, завмерла і непорушно дивилася на нього.
— Вона дуже допомогла мені,— поквапливо додав він.— Справді, тільки завдяки їй я тримаюся на ногах. Пробач мені, і пробач за те, що було вчора вночі. Я не повинен був...
Елоїза повільно сіла. Вона не промовила жодного слова у відповідь.
— Я знову поїду туди. Звичайно, ти можеш лишатися тут скільки хочеш... Ти чудово знаєш, що ми з тобою друзі на все життя...
"Який же я незграбний і безголовий,— думав віп.— Адже це звичайнісінький жорстокий розрив. Але що ішло я можу сказати?" У нього аж мороз пробіг поза шкірою.
— Ти любиш її? — запитала Елоїза.
І — Так. Принаймні думаю, що люблю. І вона мене любить,— швидко додав він. [ — Тоді чому ж... чому ж учора вночі?.. [ Вона навіть не дивплась на нього. Вона не плакала, ■а тільки втупилася в телевізор, ніби там ішов якпїіі'ь {фільм, видимий тільки їй.
— Я... я, мабуть, хотів тебе,— сказав він.— Пробач ієні, я повинен був відразу все тобі розповісти.
-ч— Так,— промовила вона.— Ти повинен був. Вопа змовкла, і це мовчання ставало нестерпним. Хай и вона краще кричала, допитувалася, обурювалася, може , тоді йому стало легше! Жіль провів рукою по своєму олоссю, він весь аж упрів. А Елоїза не казала жодного лова. Він підвівся, пройшовся по кімнаті.
— Ти чого-небудь вип'єш?
Елоїза підвела голову. Вона плакала, і Жіль інстинктивно потягся до неї, але вона рвучко відхилилася назад, затуливши рукою очі.
— Іди геть,— попросила вона,— благаю тебе, Жіль, іди геть, зараз же... Завтра я виберуся. Ні, я прошу тебе, іди геть.
Він збіг сходами, вибіг на вулицю. Йому перехопило дух, у грудях калатало серце, і він прихилився до дерева, обняв стовбур. Йому було смертельно соромно і тоскно.
— Я радий, що призначили саме вас,— сказав Гарньє. Вони сиділи в барі готелю "Королівський міст", що
містився у підвалі, і тому освітлення в ньому не мінялося ні взимку, ні влітку. Жіль ночував у готелі, був неголений, у брудній сорочці; цілу ніч його мучили кошмари. Дивно, але Гарньє, повний і високий, із сірими очима, сивим волоссям і чимось дуже лагідним у рисах обличчя, видавався набагато спокійнішим і впевненішим, ніж він.
— Це... це місце належало вам,— сказав Жіль.— Мені не хочеться відбирати його у вас.
— Вя тут ні до чого. Просто Фермонові не подобаються мої моральні засади.
Він засміявся, і Жіль почервонів.
— Бачите,— м'яко повів далі Гарньє,— це не так уже й важливо. "Втрачено все, крім честі". Я справді люблю цього хлопця. Те, що він сказав мені, ніби йому дев'ятнадцять років, а не сімнадцять, те, що він зізнався, з чого, чи, скоріше, за чий рахунок він жив,— у цьому немає нічого дивного. Я міг усе заперечувати. Вони не мали ніяких доказів. Але в такому разі, все заперечуючи і рятуючи репутацію, я втратив би свою честь. Комічно, правда?
— Що ви маєте намір робити? — запитав Жіль.
— За півроку хлопця випустять па волю. Йому буде вісімнадцять. І він сам вирішить, бачитись зі мною чи ні.
Жіль захоплено подивився на Гарньє.
— Але якщо він не повернеться до вас,— сказав він,— ви все втратите, нічого не діставши навзамін...