— Якщо це так, то чому ти повертаєшся? — спитав він.— Поїдь з Елоїзою на південь, як завжди.
— Про це не може бути й мови,—у відчаї сказав Жіль.— Все ж таки ця жінка мене цікавить! Психологічно...
— Ти мені розповідаєш про неї вже сорок п'ять хвилин,— зауважпв Жан.— Рівно сорок п'ять за моїм годинником. І, незважаючи на спеку і палкість твоєї промови, ти й досі навіть не доторкнувся до пива. Бідна Елоїза. І бідний Франсуа. Так, чоловік. Тепер я знаю навіть його ім'я.
Жіль сторопіло подивився на нього. На секунду у нього пішла обертом голова, здавалося, у ньому щось піднімається і переповнює його теплом, жахом і полегкістю водночас; він простяг руку, взяв свою склянку й церемонно підніс до губів. Потім із заплющеними очима закинув назад голову, тепле пиво полилося в рот, у горло, і в нього було так£ враження, ніби він міг би пити це питво літрами і що він і надалі буде з такою самою насолодою тамуватп спрагу. Він поставив склянку.
; — Ти маєш рацію,— сказав він.— Я напевно її люблю. [ — Все ж таки я тобі корисний, як бачпш,— без тіні Усмішки підсумував Жан.
Розділ Ш
День він провів, як уві сні. Він помирав від бажання ПОДЗВОНИТИ Наталі й урочисто оголосити їй про своє кохання. І водночас йому хотілося подати це їй як несподіванку, як чудовий негаданий подарунок, хотілося побачити її обличчя, коли він їй скаже це. Хоч би витримати ще кілька днів, хоч би дочекатися тієї хвилини, коли вона приїде зустріти його на вокзалі... Як тільки вони виїдуть за місто, віп велить їй зупинити машину, візьме долонями її обличчя і скаже: "Ти знаєш, я нестямно кохаю тебе". І на думку про те, яка вона буде щаслива, він відчував гордість і ніжність, почував себе щедрим, як східний султан. В пориві великодушності він зайшов у ювелірний магазин, купив на останні гроші смішну дешеву дрібничку, від чого ще більше розчулився, і з трепетним серцем подзвонив їй о п'ятій, як домовлялися, з маленької кав'ярпі поблизу свого дому.
Вона зразу ж узяла трубку, але голос у неї був сухий, майже байдужий, що спочатку здивувало, а потім образило його. Він зразу ж подумав: "Що ж, це цілком нормально". Віп знав, що в коханні завжди хтось один примушує страждати другого, і лише інколи, дуже рідко, ролі міняються. Але щоб так швидко, ледве зізнавшись самому собі, що кохає її, хоч вона ще й сама про це не знає, страждати через неї? Це здалось йому раптом несправедливим і водночас завдало йому болю, але якраз через цей біль віп переконався, що справді кохає її.
— Що там сталося? — запитав він веселим голосом.
— Сталося те, що у нас неймовірна спека, з самого ранку не стихає жахлива гроза, і що... я страшенно боюся грози. Не смійся,— зразу ж додала вона,— я нічого не можу з собою вдіяти.
Але Жіль сміявся: у нього зразу ж відлягло від серця, і водночас він був здивований. Вперше вона виявила дитячу беззахисність. Досі її вчинки — її поривчастість, необережність, цілковита зневага умовностей — здавалися йому притаманними скоріш УШОСТІ, ніж лякливій дитині, що виросла у буржуазному оредовищі.
— А я купив тобі подарунок,— сказав він.
— Як це мило... послухай, Жіль, я покладу трубку. Це дуже небезпечно — користуватися електричними приладами під час грози. Подзвони мені завтра.
— Але в телефоні немає ніякої електрики,— сказав він.— Це...
— Я благаю тебе,— почувся різкий, спотворений страхом голос.— Цілую тебе.
Вона поклала трубку, а він стояв розгублений з телефонною трубкою в руці і намагався всміхатися. Намагався думати, що як тільки зніметься нова гроза в Ліможі, він триматиме її у своїх обіймах, і тоді побачимо, що буде дужче — страх чи насолода. Але йому стало сумно, він відчув себе покинутим; на вулиці світило сонце, і його подарунок здавався йому скоріш безглуздим, ніж зворушливим. Йому хотілося негайно побачити її. Звичайно, є літаки внутрішніх ліній, славнозвісних внутрішніх ліній, і в крайньому разі він зможе взяти квиток на літак, якщо не витримуватиме без неї. Він подзвонив у Орлі — до завтрашнього дня літаків не буде; поїзд уяїе пішов; свою "сімку" він продав і вже розтринькав усі гроші. На завтра він мав побачення із керівництвом газети, щоб з'ясувати, яку матиме ставку, а крім того, він ще мусить поговорити з Елоїзою, і взагалі його життя — справжнє пекло. А втім, цього треба було чекати — він почував себе надто щасливим цілий день. І думка, що він докотився до того, що за все мусить платити, сповнила його відразу до самого себе. Ні, він ще не видужав! Він тепер но-ідвійно хворий, бо пригнічений і в цілковитій залежності від жінки, яку ледве знає. Від майже незнайомої жінки, [яка освідчилася йому в коханні, але через якусь нікчемну грозу не схотіла розмовляти з ннм по телефону. Він переживав свою кривду під добродушним поглядом хазяйки кав'ярні і, відчувши нарешті на собі той погляд, силувано всміхнувся.
— Чудова погода,— сказав він.
— Тільки дуже парко,— люб'язно відповіла жінка.— Напевне, буде гроза.
Він швидко перепитав:
— А ви, ви не боїтеся грози? Жінка засміялася:
— Грози, кажете. Ви що, смієтеся? Ми боїмося податків, а не грози.
Вона вже хотіла була розвивати далі що тему, але, побачивши, як Жіль змінився на виду, маючи інстинктивну доброту і ту непогрішиму інтуїцію, якою нерідко наділені хазяйки кав'ярень, що звикли з першого погляду розпізнавати і самотніх, і щасливих, і занепалих духом людей, додала:
— Але ви знаєте, моя племінниця, що живе у Морва-пі,— а грози там просто жахливі,— так і не змогла до них звикнути. Вона може сидіти за обіднім столом, та як тільки вдарить грім, зразу ж кидається під ліжко. Все це через нерви.
— Авжеж,— радо підхопив Жіль,— все це через нерви.
І він подумав, що досі Наталі приділяла набагато більше уваги його нервам, ніж своїм, і те, що вопи помінялись ролями, може, й цілком справедливо. Він завів з господинею довгу розмову, почастував її портвейном і сам впшів кілька чарок цього вина, якого завжди терпіти не міг, але яке тепер нагадувало йому зятеві коктейлі, і трохи напідпитку вийшов з кав'ярні уже в більш оптимістичному настрої. Тепер йому треба піти поговорити з Елоїзою. Завтра він сходить у редакцію газети, спробує взяти авансом трохи грошей і надвечір зможе поїхати. Він уже уявляв собі сто кілометрів у машині поруч із Наталі, ці пічні чарівні сто кілометрів, ці сто кілометрів любовних освідчень. Навіщо він казав їй про тиждень чи й два розлуки? Напевне, з почуття самозахисту, щоб переконуючи її, переконати й себе, що він може прожити без неї тиждень, що є ще Париж, є його самолюбпі амбіції, є приятелі, але насправді в усьому тому був фальш і вже два дні усе те було якимось несправжнім,— він нічого не бачив, нічого не відчував і жив лише спогадами про Лімузен та обличчя Наталі. Але що вона подумає, коли побачить, що він так швидко вернувся, що він уже прикутий до неї? Чи не прийде до неї неминуча і занадто спокійна впевненість, яка з'являється ледь зникнуть сумніви? Чи, може, вона безтямно зрадіє? Він пригадав її очі, повні сліз, коли вони розлучалися на вокзалі, її сухий голос по телефону і прийшов до висновку, що в ній, очевидно, живуть дві жінки і таким чином помножуючи, ускладнюючи, затуманюючи образ Наталі, він сам мимоволі роздмухував у собі щире кохання.